Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

Галина Сергіївна Манькович та її супутник міцно тримаються за руки. Стоять мов укопані посеред платформи й дрібно цокотять зубами від хвилювання і страху за своє майбутнє. У кожного в голові крутиться нав’язлива думка: кидатися назад до зручного комфортабельного купе, з якого щойно вийшли, шукати там батьківщини, прихистку, спокою.

Коли територія біля блакитного пасажирського поїзда спорожніла, жінка подивилася повними сліз очима на Максима Петровича Гулякина, свого напарника, шукаючи підтримки. «Обдурили!» — пронеслося в головах обох, і, ніби на підтвердження цих здогадів, завищав потяг. Він сіпнувся, трохи похитався вперед-назад і від’їхав, звільнивши місце та оголивши пустку за межею перону.

— Що далі? — запитав Максим, звертаючись переважно до себе самого.

Жінці кортіло перекинути всю провину за невдалу поїздку на Гулю, звинуватити коханого чоловіка, адже це він її сюди привіз, а тепер питає, що далі…

Здалеку пероном, поважно рухаючи кінцівками, сунув задоволений собою німецький поліцай, який привітно всміхався безмежному простору. Українці здригнулися, нервово повідводили погляди від представника влади. Відчули нутром, що ця усмішка віщує недобре — вітчизняні-бо стражі порядку зазвичай так посміхалися, рахуючи подумки гроші потенційних порушників, які, власне, порушниками й не були, допоки не стикалися з людиною у формі «при ісполнєнії». Пара напружилася, чоловік і жінка одночасно завмерли й уявили картину арешту. Ось так безславно закінчиться, навіть не розпочавшись, їхній трудовий стаж на чужинській території. На думку Галюні, кожен німецький громадянин знав мету їхнього приїзду й засуджував сам факт такого неподобства. Порівнявшись із українцями, поліціянт козирнув та ввічливо поцікавився ламаною англійською, чи не потрібна панам допомога. Галина Сергіївна, пересилюючи тремтіння, відповіла, що все прекрасно, вони лише чекають, допоки їх заберуть представники туристичної фірми. Німець, який менш за все очікував бездоганної німецької вимови від людей, котрі вийшли з потягу «Каштан», взяв під козирок зі ще більшою повагою та пішов собі далі вимірювати перон. Віддаляючись, встиг відвісити ще пару компліментів щодо мовної обізнаності вже не молодої українки.

— Це до нас? — вивів зі ступору цивільну дружину Максим. Він хитнув головою в бік вокзалу, звідки біг якийсь чимілик[1] та активно махав правицею.

Коли чолов’яга дістався до переляканих мандрівників, вони остаточно пересвідчилися: цей — по їхні душі.

— Вибачте, запізнився! Клятий убан, — відхекався.

— Хто клятий? — запитав Максим, ніби зараз його понад усе хвилювала виключно тема загадкового убану.

— Метро! — замість незнайомця розтлумачила Галя. — U-bahn — метро, S-bahn — автобус. Запам’ятай!

— Льоня! — відрекомендувався чоловік.

З виду йому можна було дати років шістдесят, але він старанно молодився. Особливо впадала в око його футболка з зображенням яскравого мультяшного героя й підписом крученими англійськими літерами «Mickey Mouse».

— Галина Сергіївна! — презентувала себе, а тоді й супутника: — Максим Петрович!

— Е, ні, тут ви ці витребеньки викиньте відразу. Я — Льоня, а краще Леон, ти — Галя, або навіть Халла, а ти, значить, Макс.

Пан Гулякін запідозрив небезпеку, підступний обман. Насупився, бо ж за попередніми домовленостями телефоном їх мала зустрічати якась Ольга. Вони навіть обговорювали схему оплати, а тепер цей Леон намалювався. «Ой розводять нас, ой розводять», — міркував Макс. Він вибачився перед новим знайомим та відвів Галю вбік. Вони ще не почали перешіптуватись, як Льоня голосно промовив, виколупуючи ключем бруд із-під нігтів:

— Я — законний чоловік Олі. Міг би й паспорт показати, аби він у мене був. — Засміявся і продовжив серйозно: — Вона мене послала, бо сама зараз на роботі.

Колихалися в чистому вагоні убану, милувалися крізь шибки краєвидами німецької столиці. Особливістю Берліна були будівельні крани, що повсюди височіли над містом. Леон не замовкав, аж від нього боліли вуха. Розповідав про життя тут, на чужині, про важку, але не дармову працю, про підступні риси характеру німців та про такі самі, притаманні нашим співвітчизникам. Говорив, не стишуючи голосу. Новеньким було навдивовижу те, що на розпашілого від балаканини Леоніда ніхто з місцевих не звертає особливої уваги. Так, глянуть, посміхнуться та й думають про своє.

Онімечений роками перебування в Берліні, українець насамперед потягнув новачків до супермаркету, аби прикупити щось попоїсти, а заразом похизуватися надбаннями капіталістичного світу. Складалося враження, що всі ці супермаркети, метро й будівництва — справа рук Леона з Бердичева. Пані Манькович знову злякалася. Тепер запідозрила, що їх почнуть «розкручувати на гроші», ненав’язливо вимагати, аби вони робили закупівлю. Тому вона, повторюючи те саме по кілька разів, запевняла, що вони не голодні, що обійдуться, що дещо привезли з собою. Леонід ішов собі вздовж полиць і скидав до візка усе, на що падало око та до чого дотягувалася рука. Галя волокла за собою величеньку сумку з власними речами, а Максим торохкотів по підлозі валізою на колесах. Ці двоє соромилися, нітилися, озиралися, їм здавалося, що представники німецької громади щохвилини слідкують за ними, цікавляться планами дивних іноземців.

— Та плюньте, кому ви потрібні, — завзято доводив Льоня, який розсекретив нових робітників. — Сам такий спочатку був, шугався[2] кожної собаки.

Він голосно зареготав, намагаючись невимушеною поведінкою розслабити попутників. Але ще глибше загнав їх у кут свіженьких фобій та комплексу меншовартості.

Тамуючи внутрішній неспокій та боячись вскочити в халепу, дісталися Леонідового помешкання. На тихій, практично безлюдній вуличці, недалеко від станції Крумме Ланке, поміж приватних котеджів, огороджених парканами з невисоких кущиків, вирізнявся триповерховий охайний будиночок на два під’їзди. Туди Леонід і потяг гостей, пояснюючи кожен свій крок. Прагнув допомогти Галі й Максові адаптуватися. Натомість досяг того, що спонукав їх думати про себе як про людей із наднизькими розумовими здібностями. «Щоб зайти, потрібно натиснути код. Запам’ятовуйте. Два-сім-девять… Внизу — селла, себто підвал… Нам ліфт не потрібен — перший поверх… Тут — поштові скриньки… Відчиняємо — забираємо… Йдемо далі… Нічого не чіпайте… Обережно… Відчиняємо… Халльо!» — голосно вигукнув