Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

Ото лише й пожила для сина, коли Федя помер. Віктору було трохи більше двадцяти, коли Галя стала справжньою мамою, яка віддається лише своєму чаду.

«Запізно!» — резюмує жінка тепер, сидячи на промерзлій лаві. Їй на голову падає перший тремтливий сніг, тихо навкруги, млосно.

— Я б не сказав… — чує поруч голос.

Озирається здивовано й бачить поруч незнайомого, трохи підтоптаного чоловіка, який, звертаючись до неї, дивиться в глибину парку.

— Перепрошую! — каже Галина Сергіївна, незадоволено наморщивши лоба.

— Кажу, я б не говорив, що запізно. — Жінка не розуміє, про що йдеться. Чоловік нарешті повертається до Галі й починає говорити голосно, ніби до глухої: — Кажу, перший сніг у листопаді — хіба це запізно?

Галя потроху усвідомлює, що вона, ймовірно, вимовила вголос останню свою думку про виховання сина. Всміхається. Незнайомець заглядає їй у лице й підстрибує на лаві, наче сів на їжака.

— Галю, ти?

— Я вас не пригадую… — соромлячись, відповідає. — Я дійсно Галя, але ви не помилилися?

— От дурепа! — не добирає слів чолов’яга.

«Ну, це вже неподобство!» — думає вона й гордовито встає, усім своїм виглядом показуючи, що вона образилася.

— Не впізнала?! — гучно сміється чоловік. — Це ж я — Гуля!

При згадуванні цього дивного прізвиська Галина Сергіївна широко розкриває очі, вдивляється прискіпливіше, тоді з силою штовхає чоловіка в плече:

— Гуля, йоксель-моксель, чого ж ти одразу не сказав, що це ти?

— Та я не одразу зрозумів, що це ти!

— А як потім дізнався, адже я, напевно, змінилась, постаріла?..

— За останні тридцять п’ять років жоден мій однокласник не помолодшав. А пізнав із голосу, дівчинко, з голосу.

Це був найкращий Галчин друг іще зі шкільних років — Максим Гуля. Взагалі прізвище його Гулякін, але для зручності казали просто — Гуля. Навчаючись у школі, ця парочка позиціонувалася не просто як товариші, а як дещо більше… Тепер з’ясувалося, що Гуля так і не одружився. Жартував, що прізвище його Гулякін, — отже, любить погуляти. А тепер уже й пізно, мовляв, п’ятдесят три роки — не той вік, аби починати все спочатку.

Не можна сказати, що Галина Сергіївна не кохала колись свого чоловіка, але то було зовсім по-іншому, заради обов’язку. А з Максимом на старості років закрутилось, як у випускників. Із букетами, зітханнями, побаченнями, навіть із сексом. Галочка приходила додому раз на три дні, розпашіла й змолоділа. Брала, що їй потрібно, і йшла знову. Жили в Максима, в однокімнатній хрущовці. Він працював таксистом. Простий чоловік, із простими життєвими забаганками: аби борщ було зварено, білизна чиста й усміхнена жінка, яка чекає на повернення роботяги додому. Галочці такий ритм життя надзвичайно подобався — бути потрібною, коханою, щасливою.

Подруги не засуджували напряму, але вбачали у пізньому коханні ознаки божевілля. Щось там згадували про бороду й біса, на що Галина відстрілювалася: «Ніякої бороди ані в нього, ані, тим більше, в мене немає». Оксана, підозрюючи підступні наміри кавалера, все допитувалася, скільки заробляє і чи не питав про статки та нерухомість коханки.

— Чи мене вже й покохати не можна? — ображалася Галя.

— Як не можна? Дуже навіть можна, — заспокоювали подруги, але відразу запитували: — Не цікавився банківськими рахунками?

Галя знала, що Гуля кохав її ще в школі, розколошкувала уяву, фантазуючи, як він чекав на неї всі ці роки, бідував, але врешті-решт дочекався.

Навесні Галина серед білого дня забігла додому, аби взяти декілька потрібних їй книжок. Зайшла тихенько, бо знала, що невістка, яка з дня на день мала народити, не зрадіє її незапланованій появі. Виявилося, що вдома нікого немає. Швиденько шмигонула до своєї кімнати й почала збиратися. За мить почула, що вхідні двері відчинилися. Причаїлася — не надто воліла спілкуватися з Ірочкою. Те, що почула згодом, примусило затулити рота рукою й дихати через раз.

— Проходь, швиденько, — говорила невістка. — Зараз дам тобі трохи. Мій дурник вчора приніс зарплатню.

— Йди краще до мене, — пролунав чоловічий, але не синовий, баритон.

— От навіжений, тобі аби за тіло потриматись. А мені вже не можна. Наступного тижня дитинку матимеш, — засміялася.

Усе проголошувалося під дверима кімнати Галини Сергіївни. Жінка почула, як за стіною вовтузяться, й усвідомила, що пара цілується або щось і більше. За кілька хвилин, які видалися шпигунці Манькович-старшій вічністю, Ірочка подріботіла коридором, вірогідно, за грішми.

Коли двері за гостем зачинилися, Галина Сергіївна твердо вирішила не критися, а показати невірній, що її плани розкрито. Вітя зустрічався з Ірочкою менше місяця й одружився, невдовзі вона оголосила про вагітність. От і виходить, що добре прилаштувалася…

— А я вдома! — гучно вимовила хазяйка квартири.

Війну було оголошено, і вона обіцяла бути запеклою. Іринка, зрозумівши, що припустилася доленосної помилки, зухвало зізналася свекрусі, що не кохає її сина — імпотента та сексуального нездару, — що їй потрібні квадратні метри для себе та свого майбутнього дитинчати. І вона їх матиме, чого б їй це не вартувало.

— А що, кусаєте лікті, що не записали усе на диктофон? — сміялася в обличчя свекрусі. — Думаєте переповісти усе, що я вам щойно говорила? Спробуйте, спробуйте… — І молодичка, відштовхнувши літню жінку чималим пузом, хвалькувато пройшла на територію маленької, напханої речами кімнати. — Ця нам також знадобиться, — резюмувала наостанок і по-дитячому висолопила до свекрухи язика.

За три дні на квартиру Гулі подзвонив схвильований Віктор і повідомив, що у нього о сьомій ранку народилася донечка.

— Три п’ятсот! — хвилюванню новоспеченого татуся не було меж.