Гастарбайтерки - Наталія Юріївна Доляк

«Все через мене, — бідкалася Галина перед подругами. — Я ж у нього на шиї сиджу. Скільки я там заробляю? Ну, трохи пенсії. А так усе він. Їздить і вдень, і вночі. Й слова мені не скаже. Любить».

— Чоловік у тебе, Галю, що й казати, золото. Ми попервах думали, що на твоє майно зазіхатиме. Але бачимо, що ні. То як така проблема «намалювалася», ми допоможемо.

Але Максим, як справжній чоловік, відмовився. Сказав: «Сам впораюся». Вирішив їхати на заробітки за кордон, до Німеччини. Його братова у Берліні працювала прибиральницею. Казала, що спробує прилаштувати родича на будівництво. Робота важка, але заробити можна за рік-два.

— Продам машину — буде на візу й заплатити за влаштування.

За працевлаштування просили сімсот доларів. Платити на будівництві обіцяли близько тисячі на місяць. Воно ніби й страшнувато тицятися в незвідане в такі літа, але копійка кличе, як не крути.

— Послухай, Максиме, а що якби і я з тобою поїхала? Чого мені тут горювати? Я ж німецьку знаю.

Максим Петрович забув про таку важливу деталь. Швиденько зв’язався з братовою, дізнався, що й до чого, і вже за декілька днів повідомив, що є місце й для Галочки. Доглядати за однією пристаркуватою панею, робота на кшталт покоївки. Зарплата навіть більша буде, ніж у нього.

— Удвох швидше заробимо, дивись, і веселіше буде, — тішився чоловік.

Радів, що має таку розумну жінку, помірковану, та ще і з потрібною професією. Почали готувати документи як на туристичну подорож. Розумніші за них люди, з тих, що вже не вперше вирушали на чорні роботи до Європи, дали цінну інформацію: що робити, куди йти, до кого звертатися, якщо справа піде не так, як обіцялося в Україні. Пані Манькович тоді наслухалася всіляких розповідей, зокрема про те, як жінки потрапляють у сексуальне рабство, їдучи працювати офіціантками чи танцівницями.

— Тобі це не загрожує! — кепкував із неї Максим Петрович, а жінка гордовито віджартовувалася:

— На всяк товар є купець.

Жартували, а всередині хололо: як воно все обернеться, як буде, куди вони їдуть, за чим?.. Одні їх заспокоювали, інші — страхали непередбачуваними випадками. Галина Сергіївна вирішила нікому не повідомляти про свою подорож. Думала: «За рік повернуся, ніхто й не помітить, що мене тут не було». Наробила фотографій тих місць, якими любила ходити у Києві. Відчувала, що буде сумувати за цією бруківкою, цим небом, маківками церков, людьми…

На суботу й неділю Ольга відвезла дітей до табору вихідного дня. Користуючись нагодою, Леонід запросив силу-силенну гостей, переважно гастарбайтерів, молодих і не дуже. Було серед запрошених і двійко німців, але якихось непевних, здалося, що вони просто полюбляють на дурняк нажлуктитися пива.

— Я на цих придурків працюю, — пояснював Леон, який гарував на приватному будівництві — клав плитку. Добре клав, судячи з відгуків цих двох товстопузих панів, схожих на байкерів, які, в унісон прицмокуючи язиками, повторювали:

— Леон — профі!

Чимале товариство головною темою спілкування обрало працевлаштування нових співвітчизників.

— Нехай Галя завтра йде зі мною. На Шпандау[9] сама не впораюся. Сорок марок заробить, — говорила молода товстуля Леоніду.

Той дав добро й очікував подяки від Галини. Вона нічого не розуміла, але кивала ствердно головою.

— Максима заберу з понеділка з собою. Покажу, що до чого. Грошей не гарантую. Хіба що ці йолопи щось дадуть самі. Але ввести в курс справи зможу. Потім — як знайде.

Пізно вночі, коли залишилися найвитриваліші, вечірка перемістилася на терасу. Тихим районом залунали українські пісні. Співали впівголоса, але чисто, без фальші, з душею, тремтливою сльозою й відчутною ностальгійною ноткою. Німецькі сусіди пісні слухали, не перериваючи, а коли починалися розмови, з інших балконів лунали погрози викликати поліцію, на що українці чемно відгукувалися «іншульдігунгами»[10] й продовжували своєї. Галя вкотре дивувалася відсутності такої характерної української риси, як відчуття меншовартості. Ці гастарбайтери були українцями, громадою, народом, що не цурався свого коріння й пишався власною працьовитістю.

— Це Ганна кричить. Вона не зі зла. Оля в неї прибирає, то вона не гнівається по-справжньому. Просто спати хоче, це ясно. Зараз беруші[11] свої знайде та й вляжеться, — пояснював сп’янілий Леонід на вухо Галині, бо друзяки саме завели приспів.

Західні берлінці воліли не вступати в суперечки з чорноробами, бо хто ж тоді слідкуватиме за чистотою в їхніх оселях за невеликі грошові віддяки. Тому одні закладали вуха ватою, інші — ковтали легке снодійне, дозволяючи людям із третього, незрозумілого світу раз на місяць «відірватися». Українці не нахабніли й частіше сабантуїв не влаштовували.

Галина почала ходити з товстулею Світланою на «навчальні» прибирання. Гастарбайтерка зі стажем докладно розповіла новенькій про особливості професії — що робити можна, а чого в жодному разі зась. Галя за перший робочий день доволі вправно навчилася давати лад високотехнологічній швабрі, оснащеній ганчіркою, що натягається та знімається натисканням на спеціальну кнопочку. Неабияку майстерність показала під час миття вікон, тому наступні дні Світлана «фрахтувала» Галину саме для цієї надретельної та небезпечної роботи. Сама-бо була занадто огрядною, аби карачкувати по верхотурах. За три дні Галя заробила сто марок, чим невимовно тішилася.

— Максе, це ж ми ще й не працюємо як слід. Ой, подобається мені тут, що не кажи, — казала змореному чоловікові.

А він потай розмірковував, що навряд чи довго зможе так важко горбатитися. Підкачала спина. Поки що не зізнавався дружині, кріпився, але, коли додому повернулася Хельке з гарною новиною, довелося розповісти коханій про хворобу.

Хельке повідала, що у Гамбурзі на них чекають. Максим працюватиме в саду та на ремонті будинку, а Галина доглядатиме стареньку фрау, прикуту до ліжка. Останню фразу німкеня вимовила якось непевно, боязко. Тоді Леонід взявся до справи, розпитав, що значить «прикуту». Виявилося, що фрау не ходить уже п’ять років, за нею потрібно виносити, мити її, переносити з двору, де вона відпочиває,