Король стрільців - Іван Керницький

— Ми обидва?..

— Так, ми обидва, докторе Ватсоне. Пригадуєш, ти дав мені нині титул Шерлока Голмса, а тепер я тебе іменую, службовим порядком, доктором Ватсоном, моїм біографом і нерозлучним співробітником.

Номінація, що сплила на мене з ласки мого неоціненого пана інструктора, ніяк не заскочила мене та й не здивувала. За час майже трирічного нашого співкватирування пан Макс наділював мене ще дивовижнішими функціями: я був його «чурою», і листоношем, і соловейком, тобто любовним повірником, і помічником від революції.

Ну, що ж… Тепер припала мені роля д-ра Джона Ватсона, лікаря з професії, кримінолога з аматорства й ветерана англо-афганської кампанії.

Не треба, хіба, вам казати, що ця остання роля найбільше припала мені до вподоби, але й найбільше нагнала страху в п'яти (про що буде далі).

Тим часом пан Макс таки серйозно перейнявся ролею Шерлока Голмса, принаймні так воно назверх здавалося: зосереджено морщив брови, курив люльку і сильно думав. Потім витягнув із шафи загорнений в ґазету пакуночок, розгорнув його і добув цю майстрову калошу, яку знайшов у 145-му ряді картопляного поля. Обстругав ножиком із зап’ятка трошки засохлої глини на ґазету і почав пильно вдивлятися в жовтий порошок крізь люпу, яку, звичайна річ, позичив у д-ра Ватсона, тобто у мене.

— Так, — повторяв, ніби сам себе переконував, — так, безумовно: пан майстер були в калабані!

Врешті спитав мене несподівано:

— Докторе Ватсоне, я зараз їду дорожкою на станцію Вікторія, чи будете ласкаві дотримати мені товариства?

— З радої душі, дорогий Голмсе, — відповів я без надуми такою ж самою реплікою з Конан Дойля, — тільки дозвольте мені спакувати підручну торбу.

— All right.

Невтаємниченим у Конан Дойлеві «Дивні пригоди Шерлока Голмса» хочу подати маленьке вияснення: це немовби увійшло в закон, що коли геніяльний детектив вибирався з своєї кватири при 221-б Бейкер Стріт до якоїсь місцевости під Лондоном, він майже завжди їхав дорожкою на станцію Вікторія, ніби в Лондоні не було тоді більше залізничих двірців.

«На станцію Вікторія» ми поїхали, але пішки, тією самою дорогою, що провадила на саджавки… Аж дивно, як тепер тут стало затишно, спокійно: так звичайно настає в природі після бурі, а в людей після сенсації, яка раптом перестала нею бути. Над калабанею не було вже ні пса зі зламаним хвостом чи обірваним вухом. Тільки незчисленні сліди малих і великих, босих і взутих стіп, відбитих на глинястому ґрунті, були свідками надзвичайного збіговища перед полуднем.

Вода в саджавці так прочистилась, що видно було на дні всі пляшки, баняки, чайник без вуха та інший посуд, що його врятували з калабані відважні львівські помпієри, а хлопчаки назад туди повкидали. Ніким тепер не тривожені жаби сиділи плитко під водою і, задоволено поквакуючи, хапали всякі мушки довгими гачкуватими язиками. В теплому сизому повітрі нечутно лопотіли крильцями колекції живих метеликів. І тріщали мільйони польових коників.

Ми полягали собі на одному з горбочків, в густу, трохи вже прив’ялу траву, що пахла чебрецем і святом Спаса, пан Макс з люлькою, я зі стебелинкою в зубах і, здоганяючи очима флотилії хмар, що пливли по небу, пробували шукати відповіді на питання: де пропадав наш пан майстер минулої ночі?

— Дорогий докторе, — не то говорив, не то мріяв мій неоцінений пан інструктор, — в цьому є якась дивна містерія, незбагнений досі закон, що в нещасливих випадках, до яких зараховую утоплення, бо не можна цей факт назвати щасливим, гине без порівняння менше п’яних людей, як тверезих. П'яниця, дорогий мій, має те, що зветься шостий змисл, який у повному замряченні розуму керує заґазованим фраєром, ніби веде його за ручку і виводить на сухеньке. Я певний, що цей шостий змисл, чи, скажемо, добрий геній всіх мочиморд на світі, вивів нашого майстра з калабані після того, як він дійсно впав у неї, вертаючись ввечері додому.

— Гаразд, дорогий Голмсе, але що потім?..

— Терпеливости, приятелю, терпеливости. Йдімо далі за нашою дедуктивною методою, по нитці до клубочка. За нами єсть той один плюс, що маємо в руках вказівку, якої не мали і про існування якої не знали ні Скотленд Ярд, ні ґазетярі.

— Що ж це за вказівка, як можна знати?

— Прошу дуже — ось вона! — сказав пан Макс і витягнув із кишені калошу пана майстра, знайдену в 145-му ряді картопляного поля.

— Дорогий Ватсоне, дозвольте, що я в цьому місці перевірю вашу зорову пам’ять: чи ви собі пригадуєте, куди була скерована носом та калоша пана майстра, що її знайшов Скотленд Ярд на саджавках?

— Носом до калабані.

— Чудово! Так, носом до калабані. А чи ви знаєте, куди наставилась оця калоша, яку я відкрив у картоплинні?

— Не знаю.

— То я вам скажу, дорогий мій: вона була скерована носом від калабані, в напрямку Пільної вулиці, отуди! Коли я поклався ниць там, на горбку, в 145-му ряді, де вона застрягла і нарисував собі в уяві «візир-лінію» — куди, до якої точки могла б дочвалати та калоша, якби не зсунулась з ноги пана майстра, я побачив ясно, що єдиним пунктом прицілу міг бути шинок пана Матуляка!

Сказавши це, мій неоцінений пан інструктор раптом сів і глипнув на мене, ніби хотів переконатися, яке враження справило на мене його відкриття. Та, признаюся щиро, я ще не був тоді занадто високо заавансований в дедуктивній методі і ніяк не міг второпати, до чого пан Макс гне.

Але спитав його так, навпопад:

— Ви думаєте, що пан майстер назад вернувся до шинку?