Король стрільців - Іван Керницький

Кажучи це, мій неоцінений пан інструктор посміхнувся, як той Сфінкс у підручнику старинної історії, і взагалі мав таку нерозгадно-таємничу міну, що тепер уже цілком подобав на геніяльного джентьлмена з 221-б, Бейкер Стріт в Лондоні. На що це він натякав? Що мав на приміті? Про те, звичайно, я не мав сміливости питати, та його слова вже насторожили мою уяву.

— Ну, ходім, подивимось, чи витягли пана майстра, — сказав пан Макс, ховаючи калошу в кишеню. — А про цю знахідку — нікому ні пари з рота! Гріб — могила!

Пана майстра з води не витягли, і, як виявилось, рятувальна бриґада втратила, мабуть, надію знайти його тлінні останки. Не помогло довбання дна калабані гаками і тичками, на ніщо здалися розшуки нурців, які мали хіба той ефект, що до решти скаламутили воду, яка тепер виглядала, як густа кава з сметанкою. Виловлено, щоправда, поважну кількість порожніх пляшок, баняків без дна, чайник без вуха та силу всякої всячини, але на тлінні останки не натраплено.

Зрештою, головною причиною припинення розшуків було й те, що наближалася обідня пора, і кожного тягнуло, як то кажуть, причепити душу до тіла.

Знак до відвороту дала державна поліція, що відмаршувала під командою пшодовніка Валіґури продовжувати урядування в найближчому шинку. Слідом за поліцією рушили скріпити надщерблені сили сфатиґовані фаєрмани. Поволі розходилась решта публіки, а нурці сушили в картоплинні мокрі швімки. На місці трагедії залишився ще малий Адасько. Не найшовши трупа свого фатерка, він безжурно грався з фаєрманським псом, кидаючи в калабаню ломаку, за якою дурний псище раз у раз стрибав у воду.

Правда, над саджавкою стояло ще двоє панів: поліційний аґент Коґут і пан професор Мурський, що вийшов на передобідній прохід, як звичайно, з Цицероном у лівій кишені завжди нерівно позащіпаного сурдута.

— Смішна річ, — говорив ніби сам до себе поліційний аґент Коґут, пускаючи на воду лушпиння з горішків. — Стільки людей бовталось у калабані ціле передобіддя і без жадного результату. Та ж чоловік не голка, так чи ні? Так. А саджавка — не Чорне море. Повинні були намацати небіжчика.

Пан професор Мурський, ходяча енциклопедія і довідник Львова, що мав історію нашого міста в мізинному пальці і знав напам’ять, де лежить чи лежав коли-небудь який-небудь камінь чи цеглина, поспішив із відповідним виясненням. Сказав іменно, що колись на місці саджавки стояла цегельня, яка згоріла під час українсько-польської війни. Під цегельнею були викопані ями, з яких потім поробились підземні печери, виповнені підґрунтовою водою.

От, можливо, що вода затаскала тлінні останки пана майстра в таку «мульду», з якої тепер не витягне їх жадна людська сила, хіба що висушити саджавку, як, наприклад, Муссоліні висушує тепер Понтійські болота, а потім ще якби зробити розкопи на взір тих, які зроблено, наприклад, у Помпеях…

Тому що пан професор жваво перескочив із саджавки до археології античного Риму, поліційний аґент Коґут натиснув капелюха на голову і дав ходу, кинувши на прощання злісний погляд моєму панові інструкторові.

Так, він зненавидів пана Макса ще з того часу, як ми його надули з тим матчом і нелеґальною літературою на Зелені Свята.

З саджавок ми відійшли додому останні, забравши з собою мокрого Адаська. Пан Макс приобіцяв йому, що не дозволить його скривдити за ті вкрадені з горщика шустаки. Втім, його мамі, пані Кунеґунді, зовсім було не до шустаків, коли на дні калабані пропала тисяча злотих.

Нещасна жінка трохи заспокоїлась, бо вже не кидало її в конвульсії, і той найсердечніший жаль за льосом, мабуть, трохи ущух. Сиділа тепер на постелі і тихо голосила за покійником:

— Ой, ти, чорте лисий-лабатий, та за що ж я тебе поховаю! Та ж ти що заробив, те пропив, мені зламаного центуся не лишив на чотири дошки, на похоронок!

— Прошу пані, — сказав мій неоцінений пан інструктор, — поки що так справи стоять, що нема кого хоронити, бо покійний пан майстер, вода його пером, далі спокійно спочиває на дні калабані. Та мене цікавить інша річ: чи вже хтось повідомив колектуру Шаца і Хаєса про випадок?

— Ой, та ще ні! — залилась сльозами пані Кунеґунда. — Ой, займіться тим, пане Максю, я вас прошу! Якби то вдалося так поштудерувати, щоб ті гроші не пропали, то я при свідках тут клянуся дати вам сто злотих!

— Гм, — почухав стріхату чуприну мій неоцінений пан інструктор, — це було б, прошу пані, дійсне чудо над Полтвою, якби Льотерія виплатила виграш, не бачивши ані льоса, ані його власника. Ну, але колектуру повідомити треба — про всякий випадок. Я піду до кооперативи і подзвоню туди.

Пан Макс пішов до «Зорі» потелефонувати і… через десять хвилин пригнав додому задиханий, змінений на обличчі, з витріщеними очима: з колектури панів Шаца і Хаєса передали, що три годині тому пан Вартоломій Плішка з'явився особисто в конторі, виліґітимувався ліценцією на своє ім’я й одержав виграш — тисячу польських злотих.

Це вже була не сенсація, а бомба, що впала на Богданівці, а наробила лоскоту на цілий Львів!

Та передусім ця бомба геть розторощила нещасну пані Кунеґунду. На вістку про несподівану й фантастичну майже витівку чоловіка, з майстровою стався неймовірний факт: вона не лише дістала нових конвульсій, але й почала мліти! Ситуація була настільки поважна, що пані Евдокія післала мене по пана доктора Глиневича, що, як всім добре відомо, мав тоді свою канцелярію недалеко Камедулів.

Поки пан доктор прийшов із заштриками, наша господиня пані Евдокія закроплювала хвору власними валеріянками. У перервах між зомлінням і конвульсіями пані Кунеґунда так розпучливо кричала і так