Король стрільців - Іван Керницький

— Капую.

— Файно є. Коли ж він залізе туди і замкне за собою двері — будь готовий до акції: обережно підійми віко і — гоп! — виривай, як сатана, з бочки. Кинь оком на двері: якщо колодка лишилася в дверях, а ключик стирчить в замку — засунь колодку в засувку, р-р-раз! — перекрути ключ і щосили рви нагору!

— То я маю замкнути пана Матуляка в комірці?..

— Так, брате Соловію: це твоє бойове завдання!

В тій хвилині відчинилися двері, і в них виросла похмура й розлізла постать оборонця міста Львова.

— Ну, Михасю, — заговорив весело пан Макс, — закропили душу й тіло, я пивом, ти лімонядкою, а тепер ходім качати яйцями по зеленому бамбетлі.

І мій неоцінений пан інструктор поволік мене, як барана, до більярдової кімнати. Почалася лекція гри в більярд: пан Макс поклав на зеленому колись, а тепер ніякого кольору сукні три кульки — дві жовті і одну червону, переломився впоперек на столі, прицілився кийком до крайньої кульки, навчаючи мене, як треба її «пуцнути».

Я слухав одним вухом його вказівок, але мої думки блукали вже по підземеллях будинку, крутилися, мов нетлі, довкола комірки з дровами, залазили в порожню бочівку. А крім того я зиркав раз у раз, що робить пан Матуляк. Він якраз стояв за лядою, спершись на засуканих, волохатих ліктях, і безнастанку підозріло слідкував, що ми робимо. Але дедалі я став запримічати, що його масляні очка починають зліпатися докупи, а голова чимраз нижче і нижче клониться знеможено на цинову ляду…

Я потягнув свого інструктора за рукав і показав йому куняючого оборонця.

— Може, тепер? — спитав очима.

Поки пан Макс вспів розпростувати переламані крижі, рипнули двері ресторану, і (тут мені зробилося жарко й холодно!) перед лядою, перед самим носом куняючого Матуляка виросла смішна фігурка поліційного аґента Коґута!

— О-о! — захихотів дрібненько. — А ти що, засинаєш, сплячий лицарю святої Ядвіґи? Відпочиваєш по зворушеннях вчорашньої ночі? Ну, то що? Виходить, що наш потопельник живий, так? Так.

— Та щось таке кажуть, — пробурмотів пан Матуляк, понуривши очі в підлогу.

— Ну, майстер є хлоп з фасоном, повинен би сюди прийти і солідно підлити тую тисячку. Ще його тут не було?

— Не було…

— Фі-фі! — засвистав пан Коґут, побачивши мене з паном Максом коло більярду. — В тебе, бачу, є інші гості. Ти що, малий, тут робиш? — спитав мене насмішкувато.

— Та мене пан інструктор вчать, як більярд грати, — відповів я, з натугою добуваючи слово по слові з сухого горла.

— Ага, ага. То вже є інструктори і від більярду, що? А ти краще вчися табличку множення, то ліпше на тому вийдеш, так? Так.

Пан Коґут кинув бистрим допитливим оком на пана Макса, але не відізвався до нього ні словом. Обернувся до шинквасу, з якого пан Матуляк обганяв мухи запаскою, і скомандував коротко:

— Один шніт!

Поява пана Коґута подіяла на мене, сказавши по-спортовому, як нокавт у першій рунді. Ну, тепер, здавалося мені, все пропало, наші пляни перекреслені! На дні душі страх змагався з тихим задоволенням, що тепер, хіба, вже не мусітиму лізти до темного льоху, ховатися в бочівку і замикати пана Матуляка в комірці, до чого, сказати правду, я зовсім не палився.

Я глянув на мого неоціненого пана інструктора. Він стояв спокійно, спертий на більярдовому кийку, смоктав свою люльку і, ніби загіпнотизований, вдивлявся чомусь в один пункт — у потилицю пана Коґута, вірніше — в його відсунений на чубок голови габік.

Тут я відчув зненацька, як його сандалище торкає мою кістку:

— Вже! Пішов!

Я споглянув на нього з тупим недоумінням:

— Як? Тепер? — питали в пана Макса мої очі, мабуть таки добре збаранілі, бо мій неоцінений пан інструктор аж підсміхнувся, може, для того, щоб додати мені відваги, і шепнув на вухо:

— Тепер найкраща нагода. Гони, Федю, поза хрест і нічого не бійся!

Я опинився в пивниці, зробивши все згідно з інструкціями пана Макса, і навіть в дечому перевиконав ці інструкції: пан Макс напоминав мене, відходячи — сказати «до побачення» панові Матулякові, а я ще сказав те саме панові Коґутові, за що той почастував мене американськими горішками.

Ось тепер я сидів у порожній бочці, мов той грецький філософ Діоген, і мав бодай якесь зайняття — лускав горішки і тим потрохи відганяв від себе страх.

А в бочці було темно, наче в гробі! Довкола пахло пивничною цвіллю й затхлістю, мишами і гнилою капустою. Миші герцювали довкола бочівчини, як коні, а може, це були щурі?.. Я притримував цупко над головою віко бочівки — боявся, щоб якійсь заразі не прийшла фантазія скочити в бочку мені до товариства.

Коли мишачі перегони припинялись, тоді серед глухої тиші чути було, як із котрогось недобре закрученого чопа скапувало пиво до підставленого відерка — цок-цок — крапля по краплі. Оця тиша тривожила мене більше, як сусідство мишей і щурів. Бо мені вчувалося вряди-годи, що в пивниці є ще якась жива істота, що вона десь тут, у темряві, сидить, дихає, ворушиться… В одному моменті мені причувся навіть її важкий стогін чи зідхання