Домбі і син - Чарльз Діккенс
Просто дивно, скільки нового міг майор розповісти за обідом, давши тим самим нагоду містерові Домбі високо оцінити його товариськість. На час сніданку наступного дня він знав уже всі новини з останніх газет і зазначив, що з деяких піднятих там питань має власну думку, і нею на днях зацікавилися певні особи такого високого рівня, що про них можна говорити лише натяками. Містер Домбі, що досі стільки часу замикався в собі, рідко переступав те зачароване коло, в межах якого відбувалися операції торговельного дому «Домбі й Син», подумав, що це все-таки краще, ніж його відлюдне життя, і, замість знов усамітнитись, як планував був раніше, взяв майора під руку та й пішов із ним у мандри.
Розділ двадцять першийНОВІ ОБЛИЧЧЯ
Синіший і банькатіший, ніж звичайно, попирхуючи наче кінь, не так із конечної потреби, як тому, що проривалася пиха, — майор, під руку з містером Домбі, ішов сонячним боком вулиці, велично розкарячуючи ноги. Щоки його надималися поверх тугого комірця, а велика голова похитувалась, немов він дорікав сам собі за те, що є такою показною особою. Не встигли вони пройти кілька ярдів, як майор зустрів знайомого; ще через кілька ярдів він знову зустрів знайомого, та лише помахав обом, не зупиняючись, і повів містера Домбі далі, показуючи дорогою різні місця й ожвавлюючи прогулянку спогадами про зв’язані з цими місцями скандальні пригоди.
Отак, вдоволені один одним, містер Домбі й майор крокували собі під руку, коли побачили, що назустріч їм котиться крісло на колесах, в кріслі сидить дама і, недбало повертаючи щось схоже на стерно, керує екіпажем, а ззаду його підштовхує якась незрима сила. Дама була не молоденька, але її квітнуче, як рожа, обличчя, її вбрання та постава були цілком дівочі. Поруч із кріслом виступала багато молодша жінка — дуже вродлива, дуже гордовита та владна. Жінка тримала над собою легеньку парасольку і мала такий знуджено-втомлений вигляд, наче несла бозна-який тягар і от-от його впустить. Ішла вона, гордо підвівши голову й опустивши очі, ніби в цілому світі, опріч дзеркала, не було нічого, гідного її погляду: адже земля й небо її не цікавили.
— Це хто в біса такий, сер? — скрикнув майор, зупинившись перед цим невеличким гуртом.
— Едіт, люба, та це ж майор Бегсток! — протяжно мовила дама в кріслі.
Та не встигла вона відкрити рот, як майор, покинувши містера Домбі, стрілою майнув до крісла, схопив руку леді й притиснув до губ, по чому з не меншою галантністю притулив до серця обидві свої рукавички й низенько вклонився другій дамі. Тепер, коли крісло спинилося, зримою стала і сила, яка штовхала його ззаду, вигулькнувши в постаті пажа. Зусилля, яких вимагала його робота, додали, здавалось, йому зросту за рахунок огрядності та здоров’я, бо, випроставшись, він виявився довгим, худорлявим і блідим, а зім’ятий капелюх надавав йому ще жалюгіднішого вигляду. Юнак-бо штовхав крісло головою, як то подеколи роблять слони в країнах Сходу.
— Віднині Джо Бегсток, — сказав майор, звертаючись до обох дам, — довічно буде щасливий.
— Ах ви, облудне створіння! — мляво відповіла старша леді. — Звідки це ви вискочили? Я вас терпіти не можу.
— Щоб заслужити ваше терпіння, дозвольте, старий Джо представить вам свого друга, мадам, — притьмом проказав майор. — Містер Домбі — місіс Ск’ютон. — Леді в кріслі ласкаво кивнула. — Містер Домбі — місіс Гренджер. — Леді з парасолькою навряд чи й помітила, що містер Домбі скинув капелюха й низько вклонився. — Я в захваті від такої щасливої нагоди, — мовив майор.
Схоже на те, що майор говорив правду, бо якнайнахабнішим чином почав підморгувати всім трьом.
— Місіс Ск’ютон, Домбі, розбиває серце старого Джо, — повідомив майор.
Містер Домбі дав на розум, що анітрохи не дивується цьому.
— Годі вже вам, зрадливий демоне! — сказала леді в кріслі. — І як давно ви тут, лихий чоловіче?
— Один день, — відповів майор.
— Як же ви можете прожити тут цілий день, ба навіть одну хвилину, — сказала леді, непомітно підправляючи віялом свої фальшиві кучері та брови й показуючи штучні зуби в тон фальшивому кольору її лиця, — в цьому саду… як його…
— Певне, Едемському, мамо, — зневажливо підказала молодша дама.
— Ніяк не запам’ятаю, люба Едіт, такі жахливі ці назви, — мовила старша. — Як ви можете жити тут і не відчути, як усю вашу душу, всю вашу істоту проймає природа, — місіс Ск’ютон махнула запаморочливо напахченою хусточкою, — своїм чистим подихом! Ах, ви!
Розбіжність між молодим завзяттям слів місіс Ск’ютон та безнадійною млявістю рухів упадала в очі не менше, ніж розбіжність між її віком (десь близько сімдесяти років) та її костюмом, пошитим на двадцятисемилітню жінку. В тій позі, в якій вона незмінно сиділа в своєму кріслі, років п’ятдесят тому змалював її на подушках відкритої коляски один модний тоді живописець, назвавши цю картину «Клеопатра», оскільки тогочасні критики виявили надзвичайну схожість між нею і славетною царицею на борту її галери. Місіс Ск’ютон тоді була красунею, і поклонники на її честь били нараз по десятку келихів.
Ні краси, ні коляски в неї тепер не було, дле поза лишилася, і саме задля неї місіс Ск’ютон завела собі крісло й пажа. Тільки вона, а не щось інше й заважала старій леді ходити пішки.
— Містер Домбі, сподіваюся, залюблений у природу? — поцікавилась місіс Ск’ютон, поправляючи діамантову брошку на грудях. До речі сказати, жила вона переважно коштом репутації, яку їй робили її діаманти та родинні зв’язки.
— Мій друг Домбі, мадам, — відповів майор, — в душі, може, й любить природу, але для людини, що