Домбі і син - Чарльз Діккенс

Холодна зверхність, з якою це було сказано, здавалось, виповнила майора Бегстока безмежною насолодою, що розпирала його все дужче і дужче, і він навіть одклав на мить ніж та виделку, щоб потерти собі руки.

— Старий Джо, сер, — сказав майор, — був колись улюбленцем у цім кварталі. Та часи Джо минулися. Дж. Бегстока, сер, затерли, перескочили, поклали на лопатки, сер. Кажу вам, Домбі, — майор навіть їсти перестав й прибрав загадково-обуреного вигляду — це збіса гонориста жінка, сер.

Містер Домбі кинув «Невже?» з кам’яною байдужістю, та ще, можливо, з крихтою презирливого недовір’я до вістки, що міс Токс посміла зазіхнути на такі високі поривання.

— Ця жінка, сер, — вів далі майор, — свого роду Люципер. Часи старого Джо минулися, сер, але око в нього гостре. Він усе бачить, той старий Джо. Його величність покійний герцог Йоркський зауважив якось на прийомі, що Джо усе бачить.

Майор додав до цього такишпогляд, а від їства, питва, гарячого чаю, смаженини з перцем, булочок і підтексту так непомірно роздувся й побагровів, що навіть містер Домбі почав непокоїтись.

— І це посміховище, сер, — провадив майор, — ще має претензії! Вона пнеться до неба, сер. Тобто, у шлюбних сподіваннях, Домбі.

— Мені її шкода, — озвався містер Домбі.

— Не кажіть так, Домбі,— застережливим тоном мовив майор.

— Чого це раптом? — здивувався той.

Майор тільки пирхнув, як кінь, і знову накинувся на сніданок.

— Вона цікавиться вашими хатніми справами, — зненацька відклав виделку майор, — і від якогось часу вчащає до вас.

— Ага, — вельми статечно підтвердив містер Домбі. — Вперше міс Токс завітала до нас як приятелька моєї сестри, коли померла місіс Домбі. А що особа вона цілком пристойна і прихилилася до всиротілого хлопчика, то їй було дозволено — навіть охоче — й далі навідуватися до нас разом з моєю сестрою, й отак потрохи вона, можна сказати, ввійшла у близькі стосунки з нашою родиною. Я, — сказав містер Домбі тоном людини, що чинить велику ласку — я поважаю міс Токс. Вона, з доброго серця, зробила для нас чимало усяких послуг, — хай незначних і дрібних, але не поставити їх їй на карб не можна, майоре. Сподіваюся, і я зумів принагідно віддячитися їй своєю увагою й усім, що було мені під силу. До того ж, майоре, — злегка ворухнув рукою містер Домбі, — це їй я завдячую приємністю бути знайомим із вами.

— Домбі, — потеплів майор. — Ні, сер! Ні! Джозеф Бегсток не може не спростувати це твердження. Початок вашому знайомству зі старим Джо, сер, таким, як він є, і знайомству старого Джо з вами, сер, поклав один благородний хлопчик, сер, — видатна особа, сер. Домбі! — сказав, явно поборюючи себе, майор, — удати таке йому було неважко, він усе життя боровся, щоб його грець не побив, — ми познайомилися один з одним через вашого сина.

Ці слова, як, імовірно, і передбачав майор, вочевидь розчулили містера Домбі. Він похнюпився й зітхнув, а майор, люто випроставшись, знов проголосив — у зв’язку з почуттями, які загрожували от-от ним оволодіти, — що все це слабкість, і він їй нізащо не піддасться.

— Наша приятелька має віддалену причетність до цієї події, — сказав майор, — і Дж. Б. охоче визнає усе їй належне, сер. А все ж таки, мадам, — додав майор, відірвавши погляд від тарілки й пославши його по той бік Принцесиного майдану, де у вікні саме з’явилася міс Токс, поливаючи квіти, — ви капосна хвойда, мадам, а ваші гонори — небачене зухвальство. Та якби вони, — майор махнув головою в бік невинної міс Токс, а очі його вилізли так, наче намірялися стрибнути просто на неї, — якби ваші гонори тільки вас виставляли на посміховище, то ви б могли витворяти все, що вам завгодно, мадам, і — запевняю вас — без будь-яких застережень з боку Бегстока. — Тут майор зайшовся жахним реготом, що розтяг йому рот від вуха до вуха і мало не розірвав жили на голові.— Але коли ви компрометуєте інших осіб, мадам, — компрометуєте порядних безневинних людей, на віддяку за їхню поблажливість, то ви зачіпаєте старого Джо за живе.

— Майоре, — містер Домбі аж почервонів, — сподіваюся, ви не натякаєте на таку несусвітню річ, що міс Токс…

— Я ні на що не натякаю, Домбі,— відповів майор. — Але Джой Б. живе між людей, сер, живе між людей, нашорошивши вуха й розплющивши очі. І Джо каже вам, Домбі, що по той бік майдану мешкає збіса хитрюща та гоноровита жінка!

Містер Домбі мимохіть глипнув по той бік майдану, і погляд, посланий ним туди, був недобрий.

— Оце й усе, що може сказати Джозеф Бегсток з даного приводу, — рішуче мовив майор. — Джо не баламут, але бувають хвилини, коли він мусить сказати слово, і він скаже своє слово! Він не дасть вам коверзувати, мадам! — вигукнув майор, знову з великим гнівом адресуючись до своєї милої сусідки. — Він на такі відверті провокації не змовчить!

Всі ці емоції привели майора до цілого нападу кінських пирхань, що тривав досить довго. Очутившись, він додав:

— А тепер, Домбі, коли ви уже запросили старого Джо, відомого тільки тим, що має він круту вдачу та м’яке серце, — коли ви запросили цого бути вашим гостем і гідом у Лімінгтоні, — то командуйте ним, як знаєте. Він цілком до ваших послуг. Не знаю, сер, — сказав майор, грайливо погладжуючи своє подвійне підборіддя, — що такого ви всі знаходите в Джо, аж не можете обійтися без нього. Знаю тільки, сер, що якби він так круто і вперто не відмовлявся від усяких запросин тощо, ви всі разом уже б давно його доконали.

Містер Домбі кількома словами пояснив, як він розцінює те, що з-поміж усіх інших членів вибраного товариства — претендентів на право володіти майором Бегстоком — перевагу надано саме йому.

Проте майор обірвав його, даючи зрозуміти, що поступив так у згоді з власними бажаннями, які зібралися воєдино й одноголосно заявили йому: «Джей Б., ти повинен обрати собі містера Домбі за друга».

Майор на ту пору вже дійшов стану цілковитого насичення,