Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Уолтере, — дорогою сказала Флоренс, — я боялась запитати при дядькові, чи надовго ви їдете?

— Та я й сам не знаю, — відповів Уолтер. — Боюсь, що надовго. Так, принаймні, я зрозумів зі слів містера Домбі, коли він призначав мене на цю посаду.

— Це що — відзнака, Уолтере? — повагавшись, запитала Флоренс і стурбовано глянула йому в лице.

— Відзнака? — перепитав Уолтер.

— Так.

Уолтер оддав би все, щоб мати змогу відповісти позитивно, та обличчя його промовило раніше, як губи, а Флоренс була надто чутлива, щоб не зрозуміти цієї мови.

Боюсь, вас не можна називати батьковим улюбленцем, — тихо сказала вона.

— Для цього нема підстав, — усміхнувся Уолтер.

— Немає підстав?

— Не було підстав, — поправився Уолтер, збагнувши, що вона хотіла сказати. — У фірмі служить багато людей. Між містером Домбі і таким молодим службовцем, як я, величезна відстань. Виконуючи свої обов’язки, я роблю те, що, повинен робити, — не більше, ніж інші.

Чи не мала Флоренс підозри, — непевної невиразної підозри, яка зародилася тієї ночі, коли вона прийшла у батьків кабінет — що, можливо, саме інтерес Уолтера до неї, саме їхнє тривале знайомство і накликали на юнака неласку його хазяїна? Чи не майнула ця або подібна думка і в голові Уолтера? Ніхто з них цього не виказав. Ніхто взагалі не сказав ані слова. Обоє мовчали якийсь час, і Сюзанна, ідучи поруч Уолтера, кидала на них допитливим оком, — думки міс Ніппер, безперечно, курсували тим самим шляхом, і так само потай від інших.

— А, може, ви й хутко повернетесь, Уолтере, — озвалася нарешті Флоренс.

— А може, повернусь, як буду старим дідусем, а ви — бабусею, — відповів Уолтер. — Проте, сподіватимусь кращого.

— Тато, — за хвилину додала Флоренс, — він… він переживе своє горе і… може, заговорить зі мною ласкавіше. Тоді я йому скажу, як би я хотіла, щоб ви повернулись, і попрошу, щоб він вас відкликав звідти.

Голос її, коли вона говорила за батька, щемливо затремтів, і Уолтер збагнув усе.

Тепер, коли кеб був поруч, Уолтер волів би попрощатися без зайвих слів і піти, бо раптом відчув, що то таке — прощання; але Флоренс, сівши, не відпускала його руки, а в неї в руці опинився маленький пакуночок.

— Уолтере, — мовила вона, приязно дивлячись просто йому в обличчя, — я, як і ви, сподіваюся кращого. Я молитимусь, щоб воно прийшло, і вірю — воно таки прийде. Я робила це, щоб подарувати Полеві. Прийміть це від мене на знак дружби й не розпаковуйте до вашого від’їзду. І нехай благословить вас бог, Уолтере! Не забувайте мене! Ви ж мені брат тепер!

Уолтер був радий, що в цю мить його заслонила Сюзанна: інакше від нього у пам’яті Флоренс залишився б тужливий спогад. Був радий також, що вона не визирнула з вікна, тільки махала рукою, доки її було видно.

Незважаючи на її прохання, Уолтер не втримався і розгорнув пакунок того-таки вечора, коли лягав спати. Це був маленький гаманець з грошима.

На ранок встало ясне сонечко, повернувшись із далеких країв, і разом з сонцем устав і Уолтер, щоб одчинити капітанові, що вже тупцявся під порогом: він відчалив з дому зарання, поки місіс Мак-Стінджер ще спала. Капітан удавав, ніби в нього найкращий настрій, і приніс у кишені розлогого синього фрака вудженого язика на сніданок.

— Знаєш, Уол-ре, — сказав капітан, коли вони сіли за стіл, — якщо твій дядько є тим, за кого я його маю, то він з цієї нагоди відкриє нам останню пляшку тої мадери.

— Ні, ні, Неде, — відмовив старий. — Ні. Ми відкоркуєм її, коли Уолтер повернеться.

— Чули? — гукнув капітан. — Здорово сказано!

— Вона тут, у льосі, — сказав Сол Джілс, — вся в поросі і павутинні. Може, й нас з тобою, Неде, вже вкриє порох і павутиння, поки вона з’явиться на світ.

— Здорово сказано! — повторив капітан. — Чудова мораль! Уол-ре, хлопчику, — плекай фігове дерево, щоб росло як слід, і матимеш затінок на старість. Переглянь уважно ка… гм! — Капітан змінив думку. — Я не певен, де саме це можна знайти. Але як знайдеш, відзнач це місце. Ну, Соле Джілсе, рушай далі.

— Та де б вона не була, Неде, та пляшка, вона чекатиме на Уолтера, — промовив старий. — Оце все, що я хотів сказати.

— І сказав здорово! — похвалив капітан. — І якщо нам не судилося втрьох роздушити ту пляшку, то дозволяю вам двом випити мою долю.

Хоч у якому веселому гуморі був капітан, а до вудженого язика він ледь доторкнувся, дарма що кожного разу, як на нього дивились, удавав, ніби їсть з величезним апетитом. А ще він страшенно боявся лишитися віч-на-віч чи то з дядьком, чи з небожем, — видно, у тому, що вони будуть усі вкупі, йому бачився єдиний шанс зберегти свою вдавану веселість. Цей страх штовхав капітана на різні наївні хитрощі: то він вибігав на поріг — поглянути на якийсь незвичайний кеб, що проїжджав мимо саме тоді, як Соломон пішов одягати фрак; то він опинився на вулиці, зачувши запах горілого, коли Уолтер подався на верх попрощатися з пожильцями дому. І все це, як вважав капітан Катл, залишилось непоміченим для стороннього ока.

Уолтер якраз повертався зі своєї прощальної експедиції, коли, переходячи через крамницю до маленької вітальні, побачив у дверях знайоме обличчя, що зазирало з вулиці, й стрілою кинувся до нього.

— Містер Турбот! — гукнув Уолтер, тиснучи руку Джонові Турботу-молодшому. — Заходьте, будь ласка! Дуже мило з вашого боку, що ви в такий час забігли попрощатися зі мною. Ви знали, як мені буде приємно потиснути вашу руку перед від’їздом. Я несказанно радий, що маю таку можливість! Заходьте ж, будь ласка!

— Навряд чи ми з вами коли зустрінемось, Уолтере, — відповів той, делікатно опираючись запросинам. — І я радий, що маю цю можливість тепер, перед самим від’їздом я вже не боюся заговорити до вас й потиснути вам руку. І більше не уникатиму вашої дружби, Уолтере.