Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ти втомилася, думаю, — мовив він, беручи лампу й ведучи її до дверей, — і мусиш одпочити. Нам усім треба відпочити. Іди, Флоренс. Тобі щось приснилось.

Сон, що їй снився, уже розвіявся, — дякувати богу! — і, відчувала вона, вже ніколи не повернеться.

— Я постою тут, посвічу тобі на сходи. Весь горішній поверх належить тобі.— Він говорив з натугою. — Тепер там ти господиня. На добраніч!

І далі затуляючи обличчя руками, вона схлипнула: «На добраніч, татку» — і мовчки пішла наверх. Раз, було, оглянулася, немовби хотіла повернутись, — але стримав страх. То було скоромину ще бажання, занадто безнадійне, щоб йому піддатись; і батько — суворий, мовчазний, недвижний — стояв унизу з лампою в руках, аж доки шелестка сукня його лагідної дочки щезла в мороці.

Хай він згадає це, у цій-таки кімнаті, через багато років. Дощ, що порошить по покрівлі, вітер, що жалібно скиглить надворі, — хай будуть пророчими скорботні їхні голоси. Хай він згадає це через багато років!

Востаннє, коли він дивився услід їй, з цього ж таки місця, вона йшла цими ж сходами з братом на руках. Та це не злагіднило його серця й тепер, — навпаки. Повернувшись до себе, він зачинив двері, сів у крісло й заплакав за втраченим сином.

Діоген пильнував, чекаючи на свою господиньку.

— О, Ді! Мій Ді! Хоч ти полюби мене, заради нього!

Діоген уже любив її заради неї самої і не ховався з цим. Він продемонстрував усю свою кумедну натуру, влаштувавши цирк у передпокої, а на завершення, коли нещасна Флоренс нарешті заснула й бачила уві сні рум’яних дітей, відчинив лапами її двері, жужмом скрутив підстилку і, натягнувши ретязь, витягся на підлозі, закотивши очі під лоба й дивлячись на неї, доки — кліп! кліп! — і заснув, хрипко підгавкуючи, бо бачив уві сні свого ворога.

УОЛТЕР ОД’ЇЖДЖАЄ

Маленький дерев’яний мічман над крамницею корабельних інструментів, як і залежало твердосердому мічману, залишався байдужий до від’їзду Уолтера навіть тоді, як останній день перебування юнака в невеличкій вітальні вже схилявся надвечір. З квадрантом, приставленим до пукатого ока, всім тілом, як завжди, нестримно пориваючись уперед, мічман якнайвигідніше показував свої коротенькі панталони і, заглибившись у наукові дослідження, не виявляв щонайменшої цікавості до мирських турбот. Із зовнішнім світом мічмана в’язало хіба те, що сухого дня він припадав пилом, туманного — сажею, дощового дня підновляв ненадовго свого старенького мундира, а спекотного — брався пухирцями. В усьому ж іншому то був нечулий, черствий, самовпевнений мічман, заклопотаний тільки своїми відкриттями, і все, що діялось довкола нього, цікавило його не більше, ніж Архімеда при здобутті Сіракуз.

Таким, принаймні, він здавався за тодішнього стану їхніх домашніх справ. Уолтер, проходячи, часто кидав на нього привітним оком, а бідний старий Сол, коли Уолтера не було, любив вийти з крамниці, спертись на одвірок і постояти так, притиснувшись старенькою перукою до пряжок на черевиках свого янгола-охоронця. Однак ні один страховинний ідол з ротом від вуха до вуха, жодна жахітна маска, зроблена з папужачого пір’я, не залишилися б такими байдужими до молінь своїх поганських обожнювачів, як цей дерев’яний мічман до всіх отих виявів прихильності.

Уолтерові стислося серце, коли він, оглядаючи свою спальню, — комини, і покрівлі, які видніли з вікна, — подумав, що цього вечора йому доведеться попрощатися з нею, мабуть, назавжди. Без тих кількох книжок та гравюр, що він поназбирував, кімната здавалася холодною і немов дорікала, що він її покидає; відчувалося, що скоро вони стануть чужі одне одному. «Ще кілька годин, — думав Уолтер, — і всі мої, ще школярські мрії будуть уже не мої, як і ця кімната. Мрії можуть повернутися — уві сні; може, і я повернуся сюди, хто знає. Але в мрії один хазяїн, а в кімнаті їх може бути й десятеро, і кожен у ній щось змінить, щось занедбає, щось зробить не так, як слід».

Та не можна було лишати дядька у вітальні самого, бо капітан Катл, тактовний попри позірну грубість, всупереч великому бажанню, не заходив до них, даючи їм змогу перебалакати віч-на-віч. Отож Уолтер, який щойно вернувся додому після останнього свого службового дня, швиденько зійшов униз, щоб скласти компанію старому Солеві.

— Дядю, — весело гукнув він, кладучи руку на плече Соломона Джілса, — то що я маю прислати вам з Барбадоса?

— Надію, дорогий мій Уолтере; надію, що ми ще стрінемось по цей бік могили. Пришли її скільки зможеш..

— Пришлю, дядю. Цього у мене аж забагато, а я не скупий. Що ж до живих черепах, цитрин для пуншу капітанові Катлу, консервів для ваших недільнйх обідів і всякого такого, то я їх цілі кораблі посилатиму…. як забагатію.

Старий Сол протер окуляри і ледь посміхнувся.

— Отак і треба, дядечку! — ще веселіше гукнув Уолтер і ще кілька разів поплескав його по плечі. — Ви підбадьорюйте мене, а я — вас! І завтра вранці будем веселі, як жайворонки, і полетимо високо, як вони. Мої надії уже десь там, під хмарами виспівують!

— Уоллі, голубчику, я зроблю все, що можу, — обіцяв старий. — Все, що можу.

— А ваше «все», — засміявся Уолтер, — може бути тільки найкраще, дядечку. То не забудете, що ви обіцяли присилати мені?

— Ні, Уоллі, ні, — відповів дядько. — Все, що я дізнаюся про міс Домбі, — сердешна, вона тепер саменька зосталася, — я все тобі напишу. Боюсь, цього буде небагато Уоллі.

— Знаєте, що я вам скажу, дядю? — по хвилині вагання мовив Уолтер. — Я тільки-но був у них.

— Ну, ну, ну? — пробурмотів старий, здивовано зводячи брови, а разом з ними й окуляри.

— Не для того, щоб побачитися з нею, — пояснив Уолтер, — хоч міг би побачитись, якби захотів, бо містера Домбі нема в Лондоні. Ні, — щоб попрощатися з Сюзанною. Я подумав, що маю право на це, за даних обставин, та враховуючи, коли я бачив міс Домбі востаннє.