Домбі і син - Чарльз Діккенс
Все ще під владою своїх думок, він бачив перед собою тільки оте єдине бездушне чудовисько. Всі предмети довкола дивилися на нього похмурим, холодним, мертвотним поглядом, і він їм відповідав тим же. Все нагадувало йому про його нещастя. Скрізь панувало відчуття безжального тріумфу, і це боляче ранило його горду, ревниву душу, а надто дратувало його те, що й інші разом із ним люблять і згадують його покійного сина.
Одне обличчя дуже часто ввижалося йому під час подорожі, — обличчя, в яке він дивився минулої ночі; очі, які дивилися на нього й читали в його душі, дарма що були в сльозах і сховалися потім за тремтячими долонями. Йому й досі ввижався той вираз боязкого благання. Обличчя дивилось на нього без докору, але був у нім якийсь сумнів, якась півнадія-півзневіра, котра в нього на очах переросла в остаточну певність того, що він — чужа людина; і це було гірше, ніж докір. Йому ніяково було згадувати це обличчя, що належало Флоренс.
Може, тому що його гризло сумління? Ні. Тому що почуття, ним викликане, — а це почуття вже віддавна невиразно млоїло його душу, — постало тепер цілком виразно, озвалось на повний голос і непокоїло його дедалі більше, загрожуючи його душевній рівновазі. Тому що це обличчя було скрізь, повне приреченої безнадії, що, здавалось, обсотувала його самого, наче повітря. Тому що воно лише відточило стрілу того жорстокого, безжального ворога, про котрого він думав так невідступно, і вклало йому у руки двосічний меч. Тому що сам він, опинившись тут, на новому для нього місці, де все йому бачилось у чорному світлі його власного настрою, — як руїна, занепад, і жодних обнадійливих перспектив, жодної зміни на краще, — сам він, у глибині душі, чудово усвідомлював: в тім, що його болить, життя винне нітрохи не більше, ніж смерть. Одна дитина померла, друга залишилась. Чому пішов той, на кого він покладав усі свої надії, а не вона?
Тільки такі думки викликав у нього той лагідний, спокійний, милий образ, що стояв йому перед очима. Вона від самого початку була йому нелюба, а тепер його жаль ще більше загострився. Якби він мав лише сина, і його спіткав би той самий удар долі — це тяжко було б пережити. Але тепер це далеко тяжче, бо удар той міг упасти на Флоренс (втрата якої, гадав він, не завдала б йому гострого болю) — і не впав. Те повне любові, безневинне обличчя, що поставало в його уяві, анітрохи не зм’якшувало його серця. Він одштовхував янгола і впускав лихого духа, що гніздився йому в грудях. Її терпіння, її добрість, молоді літа, відданість, любов — все те було не більш, як порошинки в попелі, що стелився у нього під ногами. Образ її не тільки не розвіював, а навіть згущав дооколишній морок. Не раз під час подорожі, та й тепер, при кінці її, коли він стояв замислений і креслив ціпком фігури у поросі, ставив він собі запитання: як позбутися цього надокучливого образу, чим заступити його?
Майор, що цілу дорогу сопів був і хріп, наче другий паротяг, та раз по раз відривався від газети, щоб підморгнути у вікно, мовби за ним разом з паровозним димом летіли цілі полчища розбитих у пух міс Токс та втікали ген у поля, шукаючи хоч якогось прихистку, привів свого друга до пам’яті, сповістивши, що поштові коні запряжені і карета готова.
— Домбі, — сказав майор, торкаючи його своїм ціпком, — киньте думати. Це погана звичка. Старий Джо не був би такий крутий, якби піддавався їй. Ви — надто великий чоловік, Домбі, аби думати. У вас зависоке становище для цього.
Оскільки майор навіть у цих своїх дружніх докорах не забув про честь та гідність містера Домбі і виказав неабияке розуміння того, наскільки це речі важливі, то містер Домбі більше ніж будь-коли був схильний прислухатися до думки такого розумного та розсудливого джентльмена. Отож поки вони їхали клусом по битій дорозі, містер Домбі старанно слухав майорові баляндраси, а майор, виявивши, що й хода коня, і дорога сприяють його ораторським здібностям куди більше, ніж допіру покинутий ними спосіб пересування, з усіх сил заходився його розважати.
Потік цього доброго та балакучого гумору лився майже безперервно — спиняли його тільки вже знайомі нам апоплектичні симптоми, споживання страв і, час од часу, завзяті напади на тубільця, що мав круглі сережки у своїх брунатних вухах та європейський костюм, що сидів на ньому цілком не по-європейському, — і кравець тут анітрохи не завинив, — бо був короткий там, де мав бути довгим, довгий там, де мав бути коротким, вузький — де мав бути широким, і широкий — де мав бути вузьким, і виглядав ще краще, коли тубілець при кожному майоровому нападі зіщулювався в ньому, наче висохлий горіх чи змерзла мавпа, — отож потік доброго, балакучого майорового гумору не вщухав цілий день, так що під вечір, коли їхня карета вже під’їжджала геть зарослим зеленню шляхом до Лімінгтона, голос майорів від усього того балакання, їдження, пирхання та задушного кашлю добувався, здавалось, чи то з рундука на задку екіпажа, чи то зі стогу сіна неподалік. Нічим не краще було і в Королівському готелі, де на них чекали замовлені номери та обід і де майор їдою та балаканиною так натомив свої голосові зв’язки, що, лягаючи спати, позбувся голосу зовсім, міг лише кашляти й порозумівався з темношкірим слугою, лише роззявляючи та стуляючи рота.
Прокинувся він, однак, як прокидається повний сил велетень, і по-велетенському щедро підкріпив ці сили сніданком. Тоді ж, за сніданком, вони уклали й порядок денний. Майор взяв на себе обов’язок дбати про їжу та напої. Щодня вони мали вкупі снідати, а щовечора — вкупі обідати. Цей перший день їхнього перебування в Лімінгтоні містер Домбі волів перебути сам — посидіти в себе в кімнаті, погуляти в околицях; але назавтра він охоче прогуляється разом із майором по місту і відвідає павільйон мінеральних вод. Отож вони розлучилися до обіду. Містер Домбі пішов до себе й поринув у свої благотворні думи, а майор у
