Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Так, утопився. Човен, куди його з дурного розуму посадовила нянька, перекинувся, — пояснив майор. — Ось така історія. Едіт Гренджер ще й досі Едіт Гренджер, але якби старий Джой Б. був трохи молодший і трохи заможніший, сер, то цей невмирущий зразок краси називався би місіс Бегсток.

Майор розправив плечі, надув щоки і зайшовся могутнішим, ніж звичайно, сміхом перегодованого Мефістофеля.

— За умови, що леді не заперечувала б проти цього? — холодно зауважив містер Домбі.

— Хай йому біс, сер, — відказав майор. — Рід Бегстоків не звик до таких перепон. Хоч, правду сказавши, Едіт Гренджер могла одружитися вже разів двадцять, якби не гонор, сер, — гонор!

По містерові Домбі не було видно, що він уважає це вадою.

— Зрештою, це дуже добра прикмета, — сказав майор. — їй-богу, неабияка прикмета! Домбі! Ви й самі гоноровитий чоловік і ваш друг, старий Джо, шанує вас за це, сер.

Віддавши хвалу вдачі свого спільника, до чого його вочевидь спонукали обставини й сам хід їхньої розмови, майор змінив тему й перейшов до оповідань про розкішних і чарівних жінок, що нестямно його кохали.

Через день містер Домбі й майор зустрілися з вельмишановною місіс Ск’ютон та її дочкою в павільйоні мінеральних вод; ще через день здибалися з ними майже на тому-таки місці, що й першого разу. Після кількох таких зустрічей звичайна ввічливість вимагала, щоб майор, як добрий знайомий, склав дамам вечірній візит. До цього містер Домбі аж ніяк не збирався когось відвідувати, але, коли майор сповістив про свій намір, сказав, що з утіхою стане йому товаришем. Тоді майор ще до обіду одрядив тубільця переказати дамам вітання від нього і від містера Домбі й повідомити, що коли леді будуть удома самі, вони матимуть за честь відвідати їх того ж таки вечора. У відповідь на це послання тубілець приніс дуже маленьку, але вельми напахчену записочку, адресовану вельмишановною місіс Ск’ютон майорові Бегстоку, де стояло таке: «Ви осоружний ведмідь, і мені зовсім не хочеться дарувати вам прощення, але якщо будете чемним (останнє підкреслено), то приходьте. Вітання (Едіт приєднується) містерові Домбі».

Вельмишановна місіс Ск’ютон і дочка її, місіс Гренджер, посідали в Лімінгтоні доволі пристойне й доволі дороге помешкання, проте досить обмежене щодо простору і вигод, так що, коли вельмишановна місіс Ск’ютон лежала в ліжку, то ноги її впиралися у вікно, а голова в камін, а покоївці вельмишановної місіс Ск’ютон був відведений за вітальнею прикомірок таких малих розмірів, що, аби не показувати все, що в ньому було, бідолашна мусила заслизати в двері і вислизати з них зграбно, як змія. Недокрілий паж Візерс спав на горищі сусідньої молочарні, а крісло на колесах, що правило за камінь цьому юному Сізіфові, перебувало ніч під повіткою. Ранком на ньому знаходили свіжі яйця, бо хазяйські кури, які ночували на поламанім візку під тою ж таки повіткою, очевидно вважали, що крісло тут росте і є якимсь незвичайним деревом.

Містер Домбі з майором застали місіс Ск’ютон серед подушок уліозі Клеопатри, в легкому, як повітря, убранні, — тільки, звичайно, їй було далеко до Шекспірової Клеопатри, якої літа не старять. Ще на сходах вони почули звуки арфи, але як тільки доповіли про їхній прихід, музика увірвалася, а біля інструмента стояла Едіт — ще вродливіша, ще зарозуміліша, ніж завжди. Дивна була краса цієї жінки, — здавалось, вона буяла сама по собі — не лише без її допомоги, а навіть наперекір її бажанню. Едіт знала, що вона вродлива, — інакше й бути не могло, — але трималася так, наче гордувала і власною красою.

Чи вона вважала пустими ті чари, які могли породити тільки дальше, для неї безвартісне, захоплення, чи сподівалася, нехтуючи ними, додати їм ваги у залицяльників, — ті, хто цінував їх над усе, рідко над цим замислювались…

— Сподіваюся, місіс Гренджер, — сказав, підходячи до неї, містер Домбі, — ви не через нас перестали грати?

— Через вас? О, ні!

— Чому ж тоді ти не граєш, люба Едіт? — спитала Клеопатра.

— Бо так мені захотілося: почала і перестала.

Цілковита байдужість, з якою це було сказано, — байдужість, що походила не від лінощів або нечулості, бо це була підкреслена гордовита байдужість, — стала ще виразніша, коли Едіт недбало провела пальцями но струнах і відійшла від інструмента.

— Чи знаєте, містере Домбі, — граючись віялом, меланхолійно мовила мати, — що ми з моєю любою Едіт інколи майже зовсім розбігаємось у…

— Чи так уже й зовсім, мамо?

— О, ні, ні; не абсолютно, моя голубонько. Боже борони, — я б цього не пережила! — відповіла мати і виказала намір поплескати дочку віялом по щоці, але Едіт ухилилась. — …у поглядах на оті холодні умовності, що їх додержують навіть у дрібницях? І чому ми не можемо бути природніші? Боже милий, маючи в душі стільки прекрасних поривань, стільки почуття і трепету, чому ми такі неприродні?

Містер Домбі зауважив, що все це свята правда, свята правда.

— Я думаю, ми могли би бути природніші, якби спробували, — висловила гадку місіс Ск’ютон.

Містер Домбі визнав це за можливе.

— Дідька лисого, мем! — вигукнув майор. — Це нам не вдасться. Доки світ не заселять такі, як Дж. Б. — круті вдачею, простацькі старі Джо, мем, такі собі вуджені оселедці з добірною ікрою, сер, — доти нам це не вдасться. Нічого не вийде, мадам.

— Мовчіть ви, бридкий невіро! — сказала місіс Ск’ютон.

— Клеопатра наказує, Антоній Бегсток скоряється, — відповів майор, цілуючи їй руку.

— Ніякої чулості в цього чоловіка, — мовила місіс Ск’ютон, безсердечно відпихуючи майора віялом. — Ані дрібки співчуття! А чим ми живемо, як не співчуттям? Хіба є щось прекрасніше? Без цього сонячного променя, на нашій холоднющій землі, чи могли б ми жити? — Місіс Ск’ютон поправила мережане жабо на грудях й замилувалася на свою кощаву, оголену по лікоть руку. — Одне слово, зашкарублий ви чоловіче, — глянула вона на майора крізь віяло, — я хочу, щоб у моєму світі панувало тільки серце. А Віра — це щось настільки прекрасне, що я не дозволю вам розбити її. Чуєте?

Майор