Домбі і син - Чарльз Діккенс
Містер Домбі гірко притакнув на знак згоди. Але за тією гіркотою, за тим, як він одкинувся на спинку сидіння і, насупивши брови, задумливо дивився на мінливі краєвиди за вікном, крилося щось більше, ніж визнання неспроможності високоблагородної системи виховання, яку впроваджували в себе «Благодійні Точильники». На незугарному кашкеті точильника він уздрів смужку свіжого крепу, а з розмови та поведінки його виснував, що то була жалоба по його синові.
Отак-от! На кожному кроці, і вдома, і поза домом, від Флоренс у його власній господі до цього неотесаного дядька, що зараз десь там попереду метушиться, пускаючи на них клуби диму, — кожен претендує на якусь частку причетності до його покійного сина, виторговує її у нього! Чи ж він не пам’ятає, як та жінка плакала над Полем, узиваючи його своєю любою дитиною? Або як Поль, прокинувшись, питався за нею, а коли вона прийшла, підвівся з подушки і весь аж прояснів?
Подумати тільки, що цей вишкребок зараз порпається десь там, попереду, у вугіллі та попелі, демонструючи свою жалобу! Подумати, що таким простим способом він насмілюється прилучитись до туги та розпачу, схованих у благородному джентльменському серці! Подумати, що втрачена ним дитина, з якою він мав поділити своє багатство, свої плани, свою владу і в спілці з якою мав одмежуватися від світу немов подвійними золотими дверима, відкрила доступ до нього оцьому простолюду, що ображає його, бо знає про його розбиті надії і заявляє про якесь своє право на спільні почуття з ним, — з ним, що стоїть так високо! Чи, може, вони гадають, що вже прослизнули туди, де йому належить бути неподільним господарем?
Поїздка не була для нього ні втіхою, ні розрадою. Катований цими думками, віз він із собою свою журбу крізь перелітні пейзажі, мчав усе вперед і вперед, але не серед мальовничих і розмаїтих краєвидів, а серед дикої пущі знівечених мрій та гризьких ревнощів. Сам стрімкий біг поїзда був уособленням швидкоплинності того юного життя, що неухильно й невблаганно котилось до приреченого йому кінця. Сила, що гнала його власним — залізним — шляхом, попри всі інші стежки й путівці, протинаючи будь-які перепони, тягнучи людей різного віку, всіх класів і станів, була втіленням жахливого, всепереможного страховища — Смерті!
Вперед! Ревучи, хропучи, скрипучи, викочується він із міста, пробравшись між людських осель і сповнивши вулиці гулом, виривається на луки, та за мить врізається у вогку землю й гогоче в густому, затхлому мороці, щоб знову виринути на сонячне світло і простір, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, мчить він ланами, лісами, сіножатями, глинищами, повз ріллю і жита, повз скелі і кручі, повз речі, що здаються напохваті, та, лиш руку простягнеш, втікають від тебе; і повз зрадливий обрій, який не втікає від тебе ніколи. Хіба не так само біжить безжальне чудовисько — Смерть?
Крізь долини й горбки, крізь гаї й вересові поля, повз сади і городи, через канали й річки, над якими пасуться вівці, де шумлять млини і сунуть баржі, повз кладовища, де лежать мерці, повз фабрики, що курять димарями, повз швидкі ручаї, повз села й високі собори, повз похмурі багнища, що над ними то гуляють, то тихнуть вітри, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, не лишаючи по собі нічого, крім пороху й пари. Чи не так же біжить безжальний молох — Смерть?
Розтинаючи вітер і світло, зливу й сонячний промінь, вперед, все вперед мчить гримотить він, стрімкий та сильний, мчить твердо та впевнено, і, проминувши високі насипи й грубезні мости, мигне, наче смужка тіні в палець завширшки, і тут же зникає з очей. Далі, все далі, вперед, завжди вперед! Миготять котеджі, хатини, кам’яниці, фільварки, ферми, хутори, люди; миготять старі, збиті стежки та дороги, що, лишившись позаду, здаються дрібними, незначними й нікому не потрібними, — та так воно й є, бо все те — лиш миготливі миті на шляху нестримного страховища — Смерті!
Все далі він мчить, хропучи, скрипучи, ревучи, і знову вгризається в землю, свердлить її так енергійно й настирливо, що в цьому шалі й мороці здається, ніби мчить він у зворотному напрямку, і тільки цятка світла на мокрій стіні посвідчить, що то не він, а стіна втікає назад шаленим потоком. Ось він знову вихоплюється на денне світло і протинає його, і переможно, радісно кричить, і реве, і хропе, і летить стрімголов, обдаючи все довкола своїм чорним подихом; часом спиниться на хвилину перед купкою людських облич, що їх за хвилину вже й нема, або перед водотягом, жадібно присмоктавшись до помпи, і ще та помпа точить на землю останні краплі, а він уже реве, хропе та скрипить десь дуже, дуже далеко на багряному обрії.
Голосніш і голосніш кричить, лементує він, добігаючи кінця свого шляху, і шлях його, як і шлях Смерті, вкривається дедалі грубшим шаром попелу. Все навкруги чорнішає. З’являються калюжі брудної води, багнисті завулки, ген унизу манячать злиденні халупи. Поруч видніються обдерті стіни, перекошені будинки, — крізь проріхи в дахах та повибивані шибки проглядають незугарні кімнатки, де причаїлись нестатки та хвороби, прибравши найнезугарніших форм, а далі все зливається в одну похмуру масу — дим, фронтони будинків, що тиснуться один до одного, криві димарі на них, криво покладена цегла, абияк скріплена розчином, наче символ повикривлюваних душ і тіл… Але містерові Домбі, котрий визирає у вікно вагона, не приходить на думку, що чудовисько, яке привезло його сюди, не сплодило
