Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Всі добре знають, яка впливова людина містер Домбі, — перебила місіс Ск’ютон.

Схиливши голову в знак подяки за комплімент, містер Домбі перехопив погляд молодої леді.

— Ви живете тут, мадам? — звернувся до неї містер Домбі.

— Ні, ми їздимо з місця на місце. Гаррогейт, Скарборо, Девоншир. Просто їздимо, відпочиваємо то тут, то там. Мама любить переміни.

— А Едіт, звичайно, не любить, — насмішкувато вкинула місіс Ск’ютон.

— Я не бачу між ними ніякої різниці, — байдуже прозвучало у відповідь.

— Все це наклепи на мене. Є, власне, лиш одна переміна, містере Домбі, — зауважила, кокетливо зітхнувши, місіс Ск’ютон, — якої я завжди прагнула, та, боюся, ніколи не матиму. Люди цього не дадуть. Самотність і роздуми — ось що було б для мене тим… як його…

— Якщо ви хочете сказати «раєм», мамо, то так і кажіть, щоб вас могли зрозуміти, — озвалася молодша леді.

— Едіт, голубонько, ти ж знаєш, що в отих осоружних назвах я цілком залежу від тебе, — відповіла місіс Ск’ютон. — Запевняю вас, містере Домбі, природа призначила мене на аркадську пастушку. А доля кинула між люди. Корови — ось моя пристрасть. Я завжди мріяла жити самотою десь на швейцарській фермі, жити виключно серед корів і… китайської порцеляни.

На це химерне зіставлення різних речей, що одразу приводило на гадку славнозвісного слона, який заблукав до посудної крамниці, містер Домбі відреагував цілком — серйозно і висловив думку, що природа, безперечно вельми поважна інституція.

— Чого мені завжди бракувало, це серця, — тягла далі місіс Ск’ютон, пощипуючи свою зморшкувату шию. То була достеменна правда, хоч леді вкладала в цю фразу зовсім інший зміст. — Завжди бракувало щирості, довір’я, невимушеності, душевної свободи. Адже всі ми страх, які штучні.

Так воно й було.

— Одне слово, мені завжди бракувало природи, — підсумувала місіс Ск’ютон. — Яка розкіш, якби скрізь була природа!

— Природа вимагає, щоб ми рушали, якщо ви готові, мамо, — сказала молодша леді, закопиливши свою гарненьку губку. По цім натяку недокрівний паж, що мовчки оглядав товариство по той бік крісла, раптом зник за ним, немов у землю запав.

— Зажди, Візерсе! — мовила місіс Ск’ютон, бо крісло вже рушило з місця, — мовила з тою ж млявою гідністю, з якою в старі часи звикла звертатись до свого фурмана, що носив перуку, шовкові панчохи й букетик у петельці. — Де ви спинилися, огидне чудовисько?

Майор спинився в Королівському готелі разом зі своїм другом Домбі.

— Можете завітати до нас першого-ліпшого вечора, коли хочете, — прошамкала місіс Ск’ютон. — Якщо містер Домбі вшанує нас, будемо дуже раді. Рушай, Візерсе!

Майор знову притис свої сині губи до пальців, що вишукано, як у Клеопатри, лежали на бильцях крісла, а містер Домбі вклонився. Старша леді обдарувала обох надзвичайно люб’язною посмішкою й дівочим помахом руки, а молодша ледь-ледь нахилила голову — не більше, ніж приписував звичайний етикет.

Ця картина — мати зі зморщеним, вкритим різнобарвними плямами обличчям (висвітлене сонцем, воно справляло таке нужденне й прикре враження, що краще б воно було зовсім безбарвне) і гордовита красуня дочка, струнка та граційна в поставі, — так яскраво стояла у них перед очима, що нараз і майорові, і містерові Домбі мимоволі закортіло глянути дамам услід, й обидва озирнулися одночасно. Паж, немов упавши на власну тінь, пер крісло під гору повільно, мов таран; над ним, точнісінько там, де й раніше, погойдувався Клеопатрин капелюшок, а красуня, ліниво міряючи крок трохи попереду, всією хвоєю елегантною постаттю — від голови і до ніг — виказувала ту ж цілковиту байдужість до всього і всіх на світі.

— Знаєте що, сер? — сказав майор, коли вони рушили далі. — Якби Джо Бегсток був трохи молодший, він обрав би на місіс Бегсток тільки цю жінку. Хай йому біс, сер, це — розкішна жінка!

— Ви про дочку говорите? — спитав містер Домбі.

— Та чи Джой Б. колода, Домбі, щоб говорити таке про матір? — і собі спитав майор.

— Ви ж залицялися до матері, — зауважив містер Домбі.

— Бознаколишнє полум’я, сер, — гигикнув майор Бегсток. — Збіса давнє. Я просто підлещую їй.

— По-моєму, це вельми добропристойна дама, — сказав містер Домбі.

— Добропристойна, сер! — спинився майор, уп’явши очі в свого супутника. — Вельмишановна місіс Ск’ютон — сестра покійного лорда Фінікса й тітка теперішнього! Родина не заможня, по суті, бідна; сама вона живе з невеличкої ренти. Але, коли йдеться про рід, сер! — Майор красномовно змахнув ціпком і в розпачі знову пустився з місця, неспроможний висловити, до чого воно йдеться.

— Ви, як я чув, називали дочку місіс Гренджер? — по короткій мовчанці сказав містер Домбі.

— Едіт Ск’ютон, сер, — відповів майор, знову спинившись і виписавши ціпком на землі якусь закарлючку, що мала образно представити цю даму, — Едіт Ск’ютон, сер, у вісімнадцять літ побралася з Гренджером з нашого полку, — його майор представив іншою закарлючкою. — Гренджер, сер, — сказав майор, тицяючи палицею у другий з символічних портретів, — був у нас полковником: збіса вродливий хлопець і мав тоді сорок один рік, сер. Він помер за рік по одруженні, сер. — Майор кілька разів обвів юбраз покійного Гренджера і, завдавши ціпка на плече, пішов далі.

— А як давно це було? — спитав містер Домбі, роблячи нову зупинку.

— Едіт Гренджер, сер, — майор примружив одне око, схилив голову набік, переклав ціпок у ліву руку, а правою поправив собі жабо, — Едіт Гренджер зараз нема ще й тридцяти. Під усі чорти, сер! — вигукнув майор, знову примостивши ціпка на плече і рушивши з місця — Це незрівнянна жінка!

— А діти в них були? — поцікавився містер Домбі.

— Так, сер, — одповів майор. — Був хлопчик.

Містер Домбі опустив очі долу, і по обличчю його майнула тінь.

— Утопився, — закінчив майор, — коли йому було чотири чи п’ять років.

— Правда? — містер Домбі підняв