Дженні - Пол Гелліко

хвоста. І лише тоді пошкодував про свою миттєву жадобу. Він, напевно, з’їв тижневий раціон своєї благодійниці. Адже, глянувши на її худе тіло і на ребра, що стирчали крізь хутро, можна було сказати, що вона сама вже давно добре не їла.

Але, здавалося, кішка не надто цим переймалася. Навпаки, вона виглядала цілком задоволеною і, усміхаючись йому, сказала:

— Непогано, правда? Хвости й вуса, але ж ти був голодний!

Пітер сказав:

— Вибач, боюся, я з’їв твій обід.

Смугасточка мило всміхнулася:

— Забудь про це, друже. Там, де я спіймала цю, є ще багато.

Але хоч якими милими були усмішка та голос, все-таки Пітер зрозумів, що це не так, і що вона щедро і граційно зробила для нього велику жертву.

Тепер вона допитливо його розглядала, і Пітерові майже здалося, що вона очікує чогось від нього, але він не розумів, чого саме, тож просто тихо лежав, насолоджуючись відчуттям ситості.

Смугасточка відкрила рота, немов збиралася щось сказати, але потім передумала, обернулася і двічі похапцем лизнула собі спину.

Пітер почувався так, немов щось, чого він повністю не розумів, пролягло між ними, якась незручність. Щоб приховати своє занепокоєння цим, він запитав:

— Де я? Я маю на увазі, де ми?

— О, — відповіла смугасточка, — я тут живу. Тимчасово, звісно. Ти знаєш, як це в нас, а якщо не знаєш, то скоро дізнаєшся. Хоч, мушу сказати, вже минули місяці відтоді, як мене турбували. Я знаю потаємний вхід. Це склад, де зберігають меблі для людей. Я обрала цю кімнату, бо мені подобається ліжко. Тут є ще багато інших.

Пітер пригадав, що він вивчав у школі про корону та літеру N, і не зміг втриматися, щоб не похизуватись. Він сказав:

— Це ліжко, напевно, належало Наполеону. Отам його ініціали й корона. Він був видатним імператором.

Смугасточку, здається, це мало вразило. Вона лише зазначила:

— Справді? Напевно, він був велетенським, раз мав ліжко такого розміру. Хай там як, мушу сказати, воно зручне, хоч не думаю, що він повернеться по нього, бо вже три місяці сюди ніхто не приходив. Ти можеш залишатися тут, скільки захочеш. Я так розумію, тебе вигнали. Хто тебе так побив? Коли вчора ввечері я тебе знайшла на вулиці й притягла сюди, ти був напівмертвим.

Пітер розповів смугасточці про свою зустріч із рудим котом у сховищі для зерна, і, коли він закінчив, вона кивнула і промовила:

— От лишенько! Так, це мав бути Демпсі. Він найкращий боєць у доках від Воппінґу до Лаймгауз Річ. Усі приблуди тремтять перед Демпсі. А в тебе, мабуть, залізні нерви, якщо ти з ним сперечався! Я захоплююся тобою, хоч це було нерозумно.

Жоден домашній улюбленець не вистоїть у вуличній бійці, особливо проти такого чемпіона, як Демпсі.

Пітер відчув, що йому подобається захоплення смугасточки, він аж запишався від її слів. Хоч і пошкодував, що хоч раз не дав Демпсі здачі, щоб той його запам’ятав, і подумав, що одного дня таки всипле йому. Але потім Пітер пригадав останні слова рудого кота: «І не повертайся. Тому що наступного разу я, напевно, тебе вб’ю», — і відчув легке запаморочення, особливо коли пригадав могутні й блискавичні удари тих жахливих лап, що так швидко забили йому памороки і залишили лежати відкритим для останнього удару, який лише чудом його не прикінчив. Напевно, краще він буде триматися подалі від Демпсі, але смугасточці він сказав:

— О, не такий він і страшний. Якби ж я не так втомився від втечі.

Смугасточка загадково усміхнулася:

— Від чого ти тікав, хлопче?

До того, як він встиг відповісти, вона сказала:

— Не зважай, я знаю, як це. Коли ти вперше залишаєшся сам, усе лякає. Не думай, кожен би тікав. Тут нічого соромитися. До речі, як тебе звуть?

Пітер сказав їй. Вона відповіла:

— Гм… Мене звати Дженні. Я хотіла б почути твою історію. Можеш розповісти?

Пітерові дуже хотілося все їй розповісти. Але раптом він трохи злякався, бо не був певен, як це прозвучить, чи смугасточка повірить йому і як на все зреагує. Напевно, їй ця історія видасться дуже дивною.

Розділ четвертий
Розповідь Пітера

Загалом Пітер обрав найневдаліший початок розповіді, коли проголосив:

— Насправді я не кіт, я маленький хлопчик. Тобто не так, щоб зовсім маленький: мені вісім.

— Ти хто? — Дженні видала протяжний низький рик, і її хвіст розпушився, збільшившись удвічі.

Пітер гадки не мав, що він такого сказав, щоб її розсердити, але він квапливо повторив «хлопчик».

Хвіст смугасточки зробився ще більшим і нервово засіпався. З її очей, здавалося, посипалися іскри, коли вона прошипіла:

— Я ненавиджу людей!

— О! — сказав Пітер, раптом сповнений співчуття та розуміння до бідолашної худенької маленької смугасточки, яка була такою доброю до нього. — Хтось, напевно, скривдив тебе. Але я люблю котів.

Дженні пом’якшилася, і її хвіст почав зменшуватися.

— Звісно, — сказала вона. — Це просто твоя уява. Я мала би здогадатися. Ми завжди уявляємо щось: наприклад, немов листок, який здуває вітром, це миша, або, якщо немає листка, тоді ми можемо собі його уявити, а коли ми уявили його, починаємо одразу ж уявляти, що це не листок, а миша або, якщо нам заманеться, багато мишей, і тоді ми починаємо ганятися за ними. Тобі просто подобається уявляти, що ти маленький хлопчик. Хоч я гадки не маю, яку гру з цього можна вигадати, все-таки…

— О, будь ласка, — сказав Пітер, перебиваючи її. Він відчував, що смугасточка дуже не хоче, щоб він виявився хлопчиком, але, навіть незважаючи на ризик втратити її дружбу, Пітер знав, що має сказати правду. — Будь ласка, мені дуже шкода, але так воно і є. Ти маєш мені повірити.