Дженні - Пол Гелліко

Хоч Пітер прибрав подобу білого кота, він досі міркував і відчував, як хлопчик, і перспектива митися цієї миті не надто його втішала, особливо якщо митися доведеться не руками, а язиком худющої кістлявої смугастої кицьки, хай вона й мала гарненьку білу мордочку та добрий, лагідний погляд. Чого він насправді бажав, так це випростатися на шовковій поверхні зручного ліжка і спати, спати.

Але Пітер пам’ятав, що потрібно бути ввічливим, тож відповів:

— Ні, дякую, не хочу вас турбувати. Не думаю, що мені це допоможе…

Та смугасточка лагідно його урвала:

— Шшшш! Звісно, допоможе. А ще я майстер цієї справи.

Вона простягнула свою кістляву напівбілу лапку і поклала її на нього, лагідно, але впевнено прихиливши Пітера донизу. А потім довгим плавним рухом голови й рожевого язичка почала мити його, починаючи від носа, рухаючись до вух, вниз по шиї та щоках.

І після цього щось дивне сталося з Пітером. Хоч його вилизувала лише жалюгідна худюща приблудна кішка, рухаючи своїм жорстким язиком, хутром та шкірою, це змусило Пітера пригадати своє раннє дитинство, коли мама тримала його на руках, міцно пригортаючи до себе. Це був один із його найперших спогадів.

Він лише починав ходити, впав та забився. Мама підняла його, міцно притисла до себе так, що він міг заховатися у неї на шиї під підборіддям. Лагідна рука погладила забите місце, і вона сказала: «Мама зробить так, що тобі стане краще. Зараз більше не болить!»

І справді більше не боліло. Увесь біль зник, і Пітер пам’ятав лише відчуття безпеки, комфорту та задоволення.

Те саме відчуття тепла й безпеки огорнуло його, доки маленький жорсткий язичок вилизував розірване вухо, опускався вниз по довгих глибоких борознах від кігтів у шкірі на його плечі та боці, та з кожним рухом її язика, здавалося, немов біль якимось магічним чином випаровується.

Увесь біль також зник із його зболених м’язів, коли її завзятий язичок пройшовся навколо і під його животом, відновлюючи і розпружуючи їх, і найсолодший сон почав огортати Пітера. Після усіх тих жахіть, що з ним відбулися, було так добре відчувати, що про тебе дбають. Він майже сподівався почути, як вона каже: «Бачиш, мама зробить так, що тобі стане краще. Ось! Зараз більше не болить…».

Але вона нічого не сказала. Вона лише продовжувала вилизувати його в чудовому заспокійливому ритмі, і невдовзі Пітер відчув, що його голова сонно хилиться в такт її рухам і маленький моторчик задоволення вмикається у його горлі. Він став клювати носом і швидко заснув.

Він прокинувся набагато пізніше, бо світло, що сочилося крізь брудне віконце, здавалося зовсім інакшим; сонце мало високо стояти в небі, бо промінь, що пробивався крізь чисту цятку у шибці, засвітив маленьке яскраве озерце на червоному шовковому покривалі величезного ліжка.

Пітер застрибнув усередину озерця і побачив, що виглядає майже пристойно. Вугільна пилюка та багнюка здебільшого вимилася, його біле хутро було сухим і пухнастим і знову прикривало від доступу повітря жахливі шрами й подряпини на його тілі. Він відчував, що його розірване вухо досі лежить, але воно більше не боліло й було зовсім сухе та чисте.

Смугаста кішка зникла. Пітер спробував встати й потягнутися, але зрозумів, що його ноги дивно трусяться і він не може нормально це зробити. Він усвідомив, що заслаб від голоду і втрати крові, і якщо невдовзі не знайде чогось перехопити, то напевно загине. Коли це він востаннє їв? Здається, вічність минула від учора чи позавчора, коли няня дала йому яйце і трохи зелені, невелике фруктове желе і склянку молока на підобідок. Згадка про це викликала в нього запаморочення. Коли він знову поїсть?

Одразу після цього він почув м’які співочі звуки, немов музичний поклик: «Ерррр, пурррроу, уррр-ррп», — які йому здалися надзвичайно приємними і захопливими. Він обернувся в напрямку, звідки лунав цей звук і одразу ж помітив смугасточку, яка стрибала між щаблями вглибині складу. Вона несла щось у роті.

За мить вона застрибнула на ліжко біля нього і поклала свою здобич.

— Ага, — сказала вона, — так краще. Сон зміцнив тебе. Хочеш мишку? Я щойно піймала її у проході біля підйомника. Ще свіжа. Я не проти поділитися з тобою. Не люблю їсти сама. На. Ти перший.

— О, н-ні. Ні-ні, дякую, — сказав нажаханий Пітер. — Тільки н-не миша. Я не можу…

— Чому? — здивовано запитала смугасточка і дещо обурено додала, — щось не так з мишею?

Вона була такою доброю, і Пітер був такий радий знову її бачити, що найбільше у світі боявся її образити.

— З мишею все гаразд, я певен. Це… ну, я просто ніколи не куштував мишей.

— Ніколи не куштував мишей?

Смугасточка так широко розплющила свої зелені очі, що плями золота в них майже засліпили Пітера.

— Ну, я теж ніколи! Не їла жодної миші! Ти з пещених домашніх котів, яких тримають на колінах! Гадаю, тебе годували нарізаною печінкою і котячою їжею з банки. Можеш не розповідати. Я теж смакувала їх досхочу свого часу. Ну, коли ти сам у місті і ніхто не забезпечить тебе благодійними тарілками з кремом і ласими об’їдками, ти скоро навчишся урізноманітнювати свої смаки. І зараз саме час почати. Тож давай-но, мій друже, скуштуй мишу. Тобі потрібно поновити сили.

І з цими словами вона лапкою підсунула мишу до нього і стала над Пітером, спостерігаючи за ним. У її поведінці була тиха наполегливість і лагідна рішучість, які змусили Пітера на мить злякатися, що вона може розсердитися, якщо він не зробить так, як вона сказала. І до того ж, його вчили, що коли з тобі щось дають, відмовлятися негоже.

— Починай з голови, — наполягала смугасточка.

Пітер заплющив очі й обережно відкусив трохи.

На його превеликий подив, це було неймовірно смачно.

Так смачно, що, незчувшись, Пітер з’їв усю мишу від кінчика носа до кінчика