Дженні - Пол Гелліко

— Я не піду, — сказав Пітер; раптом дала про себе знати його вперта вдача.

— О, ти не підеш, не підеш? — тихо просичав рудий. Потім на очах у Пітера він почав роздуватися, немов хтось накачував його велосипедним насосом. Він збільшувався і збільшувався, аж доки не став такий опецькуватий, вигнутий, перекошений.

Пітер продовжував сперечатися:

— Я не піду. Тут досить місця і, до того… — це останнє, що він встиг вимовити до того, як рудий кіт з лютим ревом напав на нього.

Перша блискавична атака в голову збила Пітера з купи мішків на підлогу, від другої він покотився, знову і знову перекидаючись через себе. Пітер ніколи й не уявляв, що щось чи хтось такого розміру може так битися. Його голова хиталася від двох попередніх ударів, Пітера нудило, йому забило памороки. Підлога, здавалося, оберталася навколо, він намагався встати, але ноги не слухалися, і він завалився на бік, і тоді рудий, вишкіривши зуби, кинувся на нього.

Врятувало Пітера лише те, що його так хитало після першого нападу, тому він піддався силі удару й покотився разом із нападником до дверей. Все одно він відчув, як зуби вп’ялися йому у вухо, а гострі, як голки, кігті дряпали боки. Удар, удар, удар, раз, два, три, здавалося, немов тридцять ножів впиналися в його шкіру. Ще удари посипалися на його череп. Вони переверталися знову й знову, доки раптом не опинилися за дверима, на вулиці.

Напівзасліплений кров’ю, що стікала йому на очі, Пітер радше відчув, ніж побачив, як рудий кіт прослизнув назад до дверей складу, і почув, як його жорстокий глузливий голос промовив:

— І не повертайся. Бо якщо побачу тебе ще раз, то, напевно, вб’ю.

Вода, що затекла до канави, допомогла йому трохи очуняти, але лише на мить. Пітер відчував, як кривавлять його численні рани, він заледве міг бачити, одне вухо було роздерте, і він почувався так, немов переламав усі кістки у своєму тілі. Він проволочився ще приблизно сто ярдів.[3] Трохи далі на вулиці розташовувався рекламний щит м’ясної пасти «Бовріл», і Пітер спробував заповзти під нього, але його сили вичерпалися. Він завалився на бік під вуличною поштовою скринькою, по ньому періщила злива, з тротуару блискучим потоком струменіла вода. Там Пітер і зомлів.

Розплющивши очі, Пітер знав, що зараз день і що він не помер. Він також якось розумів, що зараз він перебуває не в тому місці, де впав минулого вечора.

Він пам’ятав, що там був рекламний щит, вулична поштова скринька і довга низька стіна, але зараз не помічав нічого схожого. Натомість зрозумів, що лежить на м’якому матраці неосяжного ліжка з червоним шовковим покривалом і велетенським балдахіном з овалом, літерою N і короною над нею, а від овалу спускалися згортки жовтого шовку; і літера, і корона видалися Пітерові немов знайомими.

Але цієї миті Пітера цікавила лише неймовірна зручність ліжка, в якому сухо й тепло, хоч усе його тіло боліло, і він міркував, як дістався сюди і де він, власне, є.

Повністю розплющивши очі, він помітив, що опинився в темній кімнаті з високою стелею, куди світло потрапляло через невелике брудне вікно на одну шибку — насправді це більше нагадувало склад, ніж кімнату, через відсутність дверей і те, що приміщення було до стелі завалене різноманітними меблями, більшість із яких вкривали запилюжені простирадла, хоч подекуди запинала поспадали, відкриваючи позолочену парчову оббивку крісел та диванів. Усе навколо було вкрите павутинням й пахло пліснявою та пилом.

Пітер згадав усі жахи минулої ночі: переслідування, голосні звуки, паніку, страхітливі побої, яких він зазнав від рудого кота, і понад усе, своє тяжке становище. Якимось таємничим чином він перетворився на кота, і няня помилково викинула його на вулицю — як же вона могла знати, що він насправді Пітер? — тож, можливо, він більше ніколи не побачить маму і тата, дім, шотландську няню з Ґлазґо, яка хоч і не любила котів, але була його улюбленою нянею і добре до нього ставилася, принаймні якщо врахувати, що вона доросла. І все-таки гарно було відчувати під собою ліжко з шовковим покривалом, тож він не зміг опиратися бажанню потягнутися, хоч це виявилося досить боляче, а, потягнувшись, здивовано виявив, що в його горлі увімкнувся і почав деренчати маленький моторчик.

Десь позаду лагідний голос промовив:

— Ох, так краще. Я рада, що ти живий. Я вже почала в цьому сумніватися. Але ж, скажу, ти такий бруднющий!

Від цих слів Пітер остовпів, бо спогади про зустріч із рудим котом були ще свіжими; коли ж обернувся, то побачив ту, що говорила: вона зручно вмостилася коло нього, підібгавши під себе лапки, а її хвіст елегантно обгорнувся довкола. Це була худенька сіро-смугаста кицька з частково білою мордочкою і шиєю, що надавало їй милого і ніжного вигляду, який доповнював жвавий і добросердний вираз її блискучих сіро-зелених очей із золотими вкрапленнями.

Пітер звернув увагу, що вона дуже худенька, сама шкіра та кістки, і все-таки у її кістлявості була якась м’якість і ошатна грація, тож це її не псувало. А ще вона була дуже чистенькою, особливо білий клапоть на грудях, який сяяв, як хутро горностая, і це (разом із її заувагою) змусило Пітера вперше згадати про власний вигляд. Вона має рацію. Він брудний.

Його хутро заяложене, вимазане кров’ю, упереміш із багном та вугільним пилом. Поглянувши на нього тієї миті, ніхто б не здогадався, що це сніжно-білий кіт.

Пітер відповів смугасточці:

— Вибачте. Я піду, щойно зможу. Не знаю, як я сюди потрапив. Думав, що помру на вулиці.

— Ти запросто міг там померти, — сказала вона. — Я знайшла тебе і перенесла сюди. Не думаю, що ти вже одужав. Сиди спокійно, я тебе помию. Можливо, після цього ти почуватимешся