Дженні - Пол Гелліко

Тримаючи його якомога далі від себе, няня спустилася в коридор, бурмочучи:

— Тіко знайду того Пітера, то залишу сьогодні без вечері. Скіки разів я казала йому не тягати додому мацурів!

Так вона зійшла на перший поверх і попрямувала до вхідних дверей квартири на М’явз.

Тоді вона викинула Пітера на вулицю і гримнула дверима.

Ha вулиці М’явз було страшенно холодно й мокро, бо коли сіло сонце, температура впала, зібралися хмари й почалася густа затяжна злива.

Витурений на вулицю Пітер так перелякано нявкав, що жінка, яка жила навпроти, сказала своєму чоловікові:

— Господи, ти це чуєш? Немов дитина!

Той відхилив завіси, щоб глянути, і Пітер закричав — або думав, що закричав, — до нього:

— Будь ласка, впустіть мене! Няня викинула мене, мене, мне, мня, мняв!

Пітер почув, як її чоловік каже, опускаючи завісу:

— Це просто ще один приблуда, великий білий кіт. Звідки вони беруться? Ні хвилини спокою від їхніх криків та нявкання. Ану геть! Геть! Тпрусь! Киш! Іди геть!

Хлопець, який розносив вечірні газети, проїжджав повз на велосипеді й почув, що кота відганяють від дверей, тож вирішив допомогти господареві, сподіваючись заробити чайові.

Від поїхав на велосипеді прямо на Пітера з криком:

— Ану! Шуруй! Тпрусь! Забирайся звідси! — а потім, нахилившись із сідла, хльоснув Пітера по спині складеною газетою. Рятуючись від несподіваного нападу, Пітер побіг, не розбираючи дороги, а за мить щось величезне, напевно, завбільшки з будинок на колесах з ревом і гуркотом проїхало повз і викинуло хвилю каламутної води з калюжі, що вдарила Пітера ззаду, коли він біг вулицею М’явз до площі Кавендиш, вимочивши його хутро наскрізь.

У нього досі не було часу навіть роззирнутися навколо й подивитися, в який світ його так грубо і неждано закинуло. Він не натрапляв раніше ні на що подібне, і це переповнювало його жахом.

Це місце населяли лише сліпі ступні у важких черевиках або з гострими підборами, з яких проростали ноги, що тягнулися вгору й зникали в темній дощовій мряці над ними. Вони снували туди-сюди, невидющі й байдужі. Так само невидющими, але набагато небезпечнішими були колеса неймовірних розмірів, які мчали, гуркотіли та гриміли завжди в парі, одне за одним. Якщо потрапити під одне з них, тебе розчавить, як килимок із леопардової шкіри у їхній вітальні.

Не те щоб ноги зовсім не становили небезпеки для Пітера, який щулився на мокрому лискучому тротуарі площі на чотирьох лапах, маючи не більше десяти дюймів[1] заввишки. Безокі, а отже, без можливості визначити, куди вони прямують, черевики наступали й завдавали болю зусібіч, щоразу в інше місце.

Хтось наступив Пітерові на хвоста, і новий жахливий біль, якого він ніколи не відчував раніше, пронизав його, а з горла вихопився лютий, нажаханий крик. Нога дивно сповзла набік, заплутавшись зі своєю парою, і з темряви прогримів голос:

— Геть з дороги, тварюко! Я міг зламати собі шию через тебе. Геть! Забирайся, доки ніхто не покалічився.

А друга нога піднялася з тротуару і в’їхала Пітерові в ребра і плечі.

Нажаханий Пітер почав бігти, не знаючи, куди він біжить, чи як все це закінчиться.

Здавалося, немов весь Лондон несподівано повстав проти нього. Усе, що раніше було таким дружнім, цікавим і захопливим: звуки, запахи, відблиски світла з вітрин магазинів, голоси людей, рух і метушня машин на вулицях — усе поглиблювало паніку, що вже опановувала над ним.

Водночас він знав, що досі думає й відчуває, як Пітер, хоч уже не був колишнім Пітером, який ходив на своїх двох і був достатньо високим, щоб знімати речі з каміна, не стаючи навшпиньки. О, ні. Той Пітер зник, і на його місці з’явився хтось, хто бігав на чотирьох лапах, чиї вуха тулилися до голови і тремтіли, а хвіст волочився прямо за ним. Він ледь дихав і брів, не розбираючи дороги, через дощ, що заливав вулиці Лондона.

Він уже далеко відійшов від свого дому та усього, що було знайомим, і біг то через яскраво освітлені й залюднені вулиці, то через темні алеї й криві завулки. Усе жахало його і сповнювало тривоги.

А ще, наприклад, добряче надокучав дощ.

Хлопчиком Пітер любив дощ і дуже радів, коли вдавалося під нього потрапити. Йому подобалося відчувати краплі в себе на щоках і на волоссі, подобався той звук, з яким вони падали з неба, і холодний лагідний дотик дощу до обличчя, коли вода збігала вниз до кінчика носа по краплинці, які можна піймати й посмакувати, виставивши нижню губу.

Але зараз, коли, здається, він перетворився на кота, дощ був майже нестерпним.

Дощ вимочив його товсте хутро, сплутавши і забрьохавши його, воно збилося клоччям, втративши здатність дарувати тепло і захист, і крижаний вітер, що хльостав дощем об магазини і будинки, легко проникав до його чутливої шкіри. І, незважаючи на те, що Пітер мчав на максимальній швидкості, він промерз до кісток.

А ще маленькі подушечки на його ногах були тоненькі й чутливі до холоду й вологи.

Він не знав, від чого саме тікає: від дощу, від ударів і стусанів чи злякавшись того, що з ним сталося.

Але він не міг зупинитися, щоб перепочити чи знайти притулок, навіть коли почувався таким втомленим від бігу, що, здавалося, не міг більше ступити й кроку. Адже йому вдавалось, що усе місто повстало проти нього.

Одного