Дженні - Пол Гелліко

Пітер спробував і з подивом зрозумів, що хоч хлопчиком він не був спроможний так повернути голову праворуч чи ліворуч, щоб подивитися через плечі, зараз він здатен це зробити. Тоді він висолопив язика і провів головою маленькими колами так, як це робила Дженні, і помив своє ліве плече.

— О, браво! Чудово! — захоплено вигукнула Дженні. — Ось, бачиш! Молодець, Пітере. Зараз обернися ще трохи — це ти лише спочатку неповороткий — і спускайся по хребту.

І справді, Пітер дотягнувся вниз по хребту від шиї аж до середини спини. Йому так це подобалося, що він намагався митися і муркотіти одночасно, і йому це вдалося.

— А зараз, — наказувала Дженні, — щоб дотягнутися до решти, ти можеш полегшити собі це завдання отак: вигнися й опустися трохи нижче, щоб ти напівсидів, напівлежав. Ось так! Обіприся на праву передню лапку і підтягни ліву трохи ближче, щоб вона не заважала. Ось… Зараз, бачиш, ти так зручно вигнутий, що можеш усе дістати. Домий спину зліва і задню лапу й обертайся на іншу сторону.

Пітер зробив так і з’ясував, що з невеликим зусиллям може дотягнутися своїм жвавим язичком до усього хребта і кінцівок. Він навіть спробував дотягнутися з цієї позиції до хвоста, але виявив, що його важче піймати. Хвіст сіпнувся вбік.

Дженні усміхалася.

— Спробуй втримати його лапою. Правою. Тобі досі потрібно на щось опиратися. Отак. Ми дотягнемося до його нижньої частини пізніше.

Пітер так захопився тим, чого навчився, що вилизував би і вилизував свою спину і боки, якби Дженні не сказала:

— Усе, досить. Ще багато залишилося. Зараз ти маєш помити собі перед, живіт і лапи.

Передні кінцівки й лапи далися Пітерові легко, бо вони були в зоні досяжності, але коли він потягнувся до грудей, це виявилося складніше.

— Спробуй спершу лягти, — запропонувала Дженні. — За якийсь час ти достатньо натренуєшся і зможеш помити собі груди сидячи, просто трохи далі висолоплюючи язика і нижче нахиляючи голову. Але легше це зробити, якщо лежати на боці. Отак, — і вона показала, як її настанови виглядають на практиці, й невдовзі Пітер зрозумів, що він може помити хутро на грудях під своїм підборіддям.

— Але я не можу дотягнутися до середини живота, — пожалівся він. І справді, як лишень він не викручувався, дотягнутися до низу живота не вдавалося.

Дженні усміхнулася:

— «Не можу» мишу не зловить, — процитувала вона. — Це трохи складніше. Зараз дивися на мене. Коли лежатимеш на боці, ти цього не зробиш. Сядь і обіприся на хвоста. Отак, підтягни хвоста під себе. Можеш обпертися на одну зі своїх передніх лап або на обидві. Зараз, бачиш, ти зігнувся так, що можеш дотягнутися до живота. Ти навчишся, коли повправляєшся.

Пітеру поза здалася більш незручною, ніж інші, й він кілька разів падав, але невдовзі натренувався, і те, що завдяки знанням, досвіду й наставництву Дженні кожна частина його тіла стала доступною, переповнювало втіхою. І, звичайно, схвалення Дженні змушувало його пишатися собою.

Він так швидко навчався, що вона вирішила подивитися, чи зможе він додуматися до чогось сам.

— А як тобі дотягнутися до внутрішньої частини стегон задніх лап? — запитала вона.

— O, це легко, — вигукнув Пітер. Але насправді це виявилось не так. Що більше він намагався, напружувався й викручувався, то далі, здається, відсовувалися його задні ноги. Він повертався спершу праворуч, потім ліворуч і зрештою так заплутався у своїх лапах та хвості, що гепнувся, і Дженні довелося кілька разів себе лизнути, щоб втриматися від сміху.

— Я не можу… Я маю на увазі, я не розумію, як, — простогнав Пітер, — немає якогось способу…

Дженні одразу ж пошкодувала. Вона сподівалася, що Пітер не помітив її сміху.

— О, вибач, — промовила вона. — 3 мого боку це нечесно. Спосіб є, але це найскладніша поза, і її потрібно знати. Коли моя матінка намагалася показати мені, це забрало найбільше часу. Тобі щось говорить вислів «бараняча нога»? Думаю, ти бачив це десятки разів, — і вона прибрала дивної пози, коли її права задня лапа стриміла в повітрі біля голови, майже як у акробата, якого Пітер бачив у цирку. Він був певен, що ніколи не зможе цього зробити.

Пітер спробував наслідувати Дженні, але лише закрутився вузлом. Дженні врятувала його ще раз.

— Так, — сказала вона, — спробуймо зробити це крок за кроком. Якщо зробиш це раз, то назавжди запам’ятаєш, як це робиться. А зараз. Один — обіприся на хвіст.

Пітер обіперся.

— Два — вистав ліву передню лапу, — Пітер виставив.

— Три — зігни спину.

Пітеру вдалося і це, він скрутився літерою С.

— Чотири — повністю витягни ліву задню лапу. Це вбереже тебе від падіння на другий бік і забезпечить рівновагу.

Коли Пітер спробував, все спрацювало саме так, як говорила Дженні.

— П’ять — розмахнися правою ногою від стегна. Тоді ти зрозумієш, як зробити так, щоб стопа вказувала прямісінько вгору. Так, отак, але права передня лапа назовні, а не всередину.

Цього разу все пішло краще. Пітер майже зробив це.

— Шість — ЗАРАЗ ти навчився. Тримайся, обіпершись на праву передню лапу. ТАК!

Пітер почувався так, наче зараз закричить від радості. Він сидів у позі «бараняча нога», його задня лапа опинилася біля його щоки, і він міг дотягнутися до внутрішньої поверхні. Здавалося, немов він справді зігнувся, як акробат. Шкода, що тут немає няні, щоб їй показати.

Якщо викрутитися і трохи обернутися, то знизу не залишалося жодного місця, до якого він не міг би дотягнутися, і Пітер помив спершу один бік, а потім, без жодних настанов від Дженні, зміг змінити позу, виставивши вгору ліву лапу, що викликало в Дженні захват:

— О, ти розумний! — Сказала вона. — У мене зайняло багато часу навчитися працювати з лівою стороною. Це залежить від того, чи ти шульга, але ти одразу ж зрозумів. Зараз