Дженні - Пол Гелліко
Пітер був страшенно розчарований цією перервою, але не хотів, щоб Дженні про це здогадалася; він так співчував її трагедії, хоч і не міг уявити, щоб такі добрі та чуйні люди, як Пенні, могли просто поїхати і залишити її. Але він змовчав і, коли Дженні зістрибнула з ліжка, пішов услід за нею. Він почувався вже набагато сильнішим, і йому нескладно було бігти поряд із Дженні, коли вона прослизнула між дошками в глибині складського приміщення і повернула ліворуч у коридор.
Вони прокралися довгим темним коридором, обабіч якого розташовувалися складські приміщення, такі ж, як те, яке вони щойно залишили. Вони завернули в кілька переходів, спустилися сходами і повернули за ріг, де була кімната, залита світлом електричної лампочки, що на дроті звисала зі стелі. Це була велетенська зала зі стелею, втричі вищою, ніж у їхньому меблевому складі, і вщент заповнена не лише різноманітними речами, а й місцинами.
Там був блискучий палац, поруч із ним дикі простори шотландських гір із велетенськими каменями і валунами та грізними деревами, що здіймали до неба свої руки-віти. А ще там було синє море з горами на віддалі, трельяжний[4] сад з решітками, хатка під солом’яним дахом, шатро арабських кочівників, похмурі джунглі з переплетеними ліанами, залізнична станція, руїни грецького храму…
Пітер вигукнув:
— Та я знаю, що це. Це театральні декорації, схожі на ті, які використовують у різдвяній пантомімі. Гадаю, тут їх зберігають.
— Воно так називається? — сказала Дженні Болдрін. — Я не знала, але мені здалося, що це може тебе зацікавити. Я часто приходжу сюди, коли відчуваю, що мені потрібно розвіятися. Пройдімо туди і сядьмо на отой камінь у Гайленд, бо це нагадує мені, звідки ми родом, принаймні саме так описувала нашу Батьківщину моя мати.
Звісно, насправді сісти на камінь було неможливо, оскільки він був лише надзвичайно майстерно намальований на декораціях, але коли, закрутивши хвости навколо себе, Дженні та Пітер вмостилися біля каменя, то відчули, немов перенеслися в ту частину Шотландії, про яку так часто розповідала Пітерова няня. Коли вони влаштувалися, Пітер промовив:
— Дженні, люба… Гадаєш, зараз ти можеш продовжити?..
Дженні на мить заплющила очі, немов намагаючись ще раз повернутися до тих болісних спогадів. Потім вона розплющила їх знову, зітхнула й продовжила свою розповідь:
— Це був великий будинок, — сказала вона, — і, здавалося, минула вічність, доки все спакували й підготували для переїзду.
Я тинялася скрізь, принюхувалася, непокоїлася і намагалася відчути — ти ж знаєш, як ми можемо іноді збирати інформацію по краплині на кінчики наших вусів (Пітер цього не знав, але не хотів перебивати, тож не відповів, і Дженні розповідала далі) — але марно. Я не могла вловити ані найменшого натяку, куди вони переїжджають чи навіть коли це станеться, хоч знала, що станеться невдовзі, бо вже кілька днів родина не спала у будинку й усі ліжка були розібрані та спаковані. Місіс Пенні з Бафф приходили вдень пакуватися й, звісно, годували мене.
Увечері вони відносили мій кошик у кімнату для шиття під самим дахом і залишали мене там із блюдцями молока й води на ніч. Кімната для шиття була зовсім порожньою. Там не було навіть моїх іграшок. Мене це не особливо б і хвилювало, якби я не так засмучувалася і переймалася через цю невідомість. Звісно, я розуміла, що, напевно, Пенні зупинилися у друзів чи в готелі, куди не могли мене взяти, доки новий будинок, де б він не був, не готовий. Але, з іншого боку, як я могла бути певною, що вони не збираються кудись далеко, наприклад, на інший континент, а мене не візьмуть із собою?
Пітер знав про переїзди. Військові завжди пакували свої речі і вирушали то до Індії, то до Австралії чи Африки. І він подумав, що також розуміє те занепокоєння, яке мусила відчувати Дженні. Бо пам’ятав безкінечні ночі жаху й раптові напади паніки, коли нізвідки зринала думка: «А що як мама не повернеться до мене? Раптом я прокинуся вранці, а її немає?». І потім він лежав у темряві, нажаханий, із широко розплющеними очима, тривожно вслухаючись, щоб вловити звук повороту ключа у вхідних дверях і кроки в коридорі, коли мама минала його кімнату. І лише почувши ці кроки (а дуже часто це траплялося далеко за північ), він міг заснути тривожним неспокійним сном.
Голос Дженні відірвав його від спогадів.
— Одного ранку, — сумно сказала вона, — вони не прийшли; вони більше ніколи не прийшли. Я більше їх не бачила. Ні мою любу Бафф, ні місіс Пенні, ні містера Пенні. Вони поїхали і безсердечно покинули мене.
Пітер зойкнув від співчуття:
— О, бідолашна Дженні Болдрін! — але потім він додав: — Я не можу в це повірити. Напевно, з ними щось сталося…
— Я теж хотіла б так думати, — промовила Дженні, — але коли підростеш — я маю на увазі після того, як трохи побудеш котом, — ти зрозумієш, що люди завжди так чинять. Вони тримають нас, доки їм зручно і це не завдає надто багато клопоту, а потім, навіть коли не з нашої вини виникають якісь труднощі, вони залишають нас голодувати.
— О, Дженні, — скрикнув Пітер знову, нажаханий такою жорстокістю. — Я ніколи не піду й не залишу тебе…
— Ти, можливо, — сказала Дженні, — але люди так роблять, і ВОНИ зробили це. Я пам’ятаю той ранок. Спершу я не могла в це повірити, коли надійшов час і вони не прийшли. Я дивилася у вікно, вслухалася у звуки від дверей. Минав час. Я почала кричати, сподіваючись, що, можливо, якимось чином вони прослизнули до будинку, а я
