Дженні - Пол Гелліко

Вони зачаїлися біля повороту складського коридору, вже майже годину чекаючи, коли чоловіки завершать роботу й винесуть меблі зі сховища.

Дженні пригнулася й визирнула з-за рогу:

— Скоро, — сказала вона. — Залишилося лише дві речі.

— Як би мені хотілося великої склянки холодного молока, — сказав Пітер.

Дженні повернула голову й подивилася на нього:

— Блюдця молока, ти маєш на увазі. Ти не зможеш пити зі склянки. А щодо молока… Знаєш, скільки часу минуло відтоді, як я бачила чи смакувала молоко? Коли живеш отак, я маю на увазі, окремо від людей, про молоко можеш забути. Хочеш пити, то пий дощову воду, залишки води в жолобі чи можеш спуститися кам’яними сходами до річки вночі, коли там безлюдно, якщо ти здатен пити масну воду з солонуватим присмаком.

Пітера зовсім не приваблювала така перспектива, він ще не звик до того, що вже не хлопчик із домом та родиною, а білий приблудний кіт, у якого немає друзів, окрім ще однієї бездомної кішки.

Пітер так хотів пити, а Дженні намалювала таку похмуру й безрадісну картину, що він не зміг втриматися й заридав.

— Але ж я звик до молока! Мені воно подобається, і няня щодня мені його дає…

— Шшш! — застерегла його Дженні. — Вони почують тебе.

Згодом вона додала: ніхто не ставить блюдця з молоком для приблудних котів. З часом ти звикнеш жити без молока.

Але Пітер так не вважав, він продовжував тихенько рюмсати, доки Дженні Болдрін з дедалі більшим здивуванням і збентеженням спостерігала за ним. Здається, вона обмірковувала щось, що не дуже хотіла робити. Але зрештою, зрозумівши, що вона не може більше витримувати його ридання, прошепотіла:

— Ну ж бо… годі! Я знаю одне місце, де, думаю, ми зможемо роздобути блюдце молока. Ми підемо туди.

Після цих слів Пітер миттєво припинив рюмсати й одразу ж повеселішав.

— Так? — запитав він. — Де?

— Є один старий сторож, який живе в хижці біля чайних доків, — сказала йому Дженні. — Він самотній, любить котів, небайдужий до таких красунь, як я. Він місяцями припрошував мене жити з ним. Звичайно, я про це навіть і не думала.

Однак Пітер, не бажаючи сперечатися щодо молока, намагався чітко зрозуміти, на яких умовах він його отримає. А це, зрештою, могло означати тільки одне: взяти молоко від людей.

— Ми візьмемо, але нічого не дамо натомість, — пояснила Дженні з дивною несамовитістю, що з’являлася в її голосі щоразу, коли вона говорила про людей. — Ми отримаємо своє, а потім втечемо від нього.

— Чи правильно так чинити? — запитав Пітер. Це вирвалося в нього мимохіть, бо він дуже хотів молока, але ще дужче не хотів образити Дженні. Але його мали навчити певних манер чи принаймні інстинктивно відчувати негаразди, що видавалося поганим способом відплати за доброту.

Очевидно, щось у його словах зачепило Дженні, бо вона глянула на Пітера крижаним поглядом і сказала:

— Не можна отримати все одразу, Пітере. Якщо ти хочеш жити моїм життям, а я не бачу, який у тебе є зараз, окрім цього, вибір…

— Звісно, я хочу! — поквапився пояснити Пітер. — Це просто тому, що я ще не зовсім розумію, як почуття котів відрізняються від почуттів людей. І я зроблю, як ти скажеш, я хочу всьому навчитися…

З виразу мордочки Дженні було зрозуміло, що їй не надто сподобалося й це пояснення, але до того, як вона встигла щось відповісти, від вантажників долинув голосний вигук.

— Значить, усьо!

А інший голос відповів:

— Дождали!

Дженні визирнула з-за рогу й зауважила:

— Вони закінчили. Почекаймо кілька хвилин, щоб упевнитись, що вони не повернуться, й почнімо.

Переконавшись, що прохід знову безлюдний, вони рушили. Дженні пішла попереду повз порожній склад і вниз коридором у тому напрямку, куди почимчикували вантажники, але в якийсь момент, Дженні повернула праворуч в іншому напрямку до приміщення біля зовнішньої стіни сховища, заповненого жахливими новими сучасними меблями з хромованої шкіри та крикливого плюшу. Вона провела Пітера вглиб кімнати, де у плінтусі зяяла величенька дірка, яка виглядала похмуро й загрозливо.

— Нічого не бійся, — сказала Дженні. — Просто йди за мною. Ми повернемо праворуч, потім ліворуч і дуже швидко виліземо на світло.

Вона прослизнула досередини, а Пітер пішов за нею, і невдовзі їх огорнула вугільна пітьма. Тепер хлопець розумів, що бачить, де Дженні, і йому не складно йти за нею, бо дуже швидко стало досить світло, щоб розгледіти, що вони в тунелі, через який прокладена велика залізна труба більше фута[5] в діаметрі. Потім Пітер побачив, звідки йде світло. У трубі за кілька футів від нього проіржавіла дірка, що вела прямісінько на вулицю.

Очевидно, труба використовували для подачі повітря або вентилювання приміщення, бо в неї колись на виході була решітка, але кріплення давно заіржавіло й випало, і більше ніщо не перешкоджало їхньому пересуванню.

Пітер був такий захоплений перспективою побачити сонце і потрапити надвір, що обігнав Дженні. Він вискочив би з труби першим, але не встигла ще його голова вигулькнути з отвору, як пролунав крик:

— Пітере! Чекай! — гукала вона. — Не так! Коти ніколи-ніколи так не вискакують. Чи ти не чув про правила «Зупинися на порозі» чи «Затримайся на вікні»? Але, звісно ж, ти про це нічого не чув. Ох, любий, я не завжди казатиму тобі, що робити, а що не робити, але це справді ВАЖЛИВО. Це урок номер два. Ніколи не поспішай вибігти з якогось місця, особливо надвір.

Пітер помітив, що Дженні вже не сердиться й забула про те, що була ним незадоволена. Йому стало цікаво дізнатися обґрунтування такого правила. Він запитав:

— Я не дуже розумію, Дженні. Ти маєш на увазі, що мені не потрібно зупинятися, якщо