Дженні - Пол Гелліко

— Звісно. А як іще? — відповіла Дженні, досить спокійно вмощуючись біля виходу й не виявляючи найменшого бажання квапитися надвір. — Ти знаєш, що всередині, бо ти звідти вийшов. А що зовні — невідомо, бо ти там не був. Я гадаю, це всім зрозуміло.

— Так, але чого нам боятися надворі? — запитав Пітер. — Я хочу сказати, що якщо знаєш, де живеш, і знаєш вулицю, будинки… навколо ж тоді нічого не змінюється…

— Ох, Боже ж ти мій, — сказала Дженні. — Я навіть не зможу все перелічити. Почнімо з собак, людей, транспорту, погоди та зміни температури, стану вулиці: чи мокро, чи сухо, чисто чи брудно, що лежить поблизу, що припарковано біля тротуару, чи хтось проходить повз, на якій це стороні вулиці і чи він поспішає.

І ти нічого цього не боїшся. Ти просто хочеш це знати. І якщо в тебе є клепка в голові, очі, вуха, ніс та кінчики вусів можуть розповісти усе. Тож потрібно зупинитися, роздивитися, дослухатися й відчути. Ми кажемо: «На небесах повно кошенят, які кидалися у двері, не зупинившись і не обдивившись трохи».

Поблизу може бути інший кіт, який хоче попустувати чи шукає бійки. Ти, напевно, хотів би знати про це до того, як зробити крок назустріч тому, до чого не готовий. Потім ти хотів би знати погоду, не лише про те, якою вона є зараз, але і якою буде пізніше, скажімо, через годину. Якщо збирається дощ чи гроза, не варто далеко відходити від дому. Вуса й шкіра повідомляють тобі про це.

І нарешті, — виснувала Дженні, — це гарний принцип — не кидатися поперед батька в пекло. Коли ти виходиш надвір, є дуже мало місць, куди ти запізнишся протягом наступних п’яти хвилин, а шанси все-таки потрапити туди збільшаться. Підходь сюди, присядь, і ми просто подивимося.

Пітер зробив, як вона сказала, й ліг прямо на виході, підгорнувши під себе лапи. Він відчув, що така поведінка для нього природна, і несподівано зрадів, що Дженні зупинила його і він знову не втрапив бозна в яку халепу.

На певній відстані ходили ноги. Спостерігаючи, він склав певне уявлення про розмір взуття, переважно важких робітничих черевиків, швидкість ходи і те, наскільки вони наближаються до стіни складу. Колісний транспорт, великі гужові підводи та вантажівки, що зловісно голосно проїжджали повз, велетенські кінські ноги з важкими підковами становили ще одну небезпеку. Пітер почув, як на віддалі Біґ Бен пробив четверту. Він сприйняв цей звук не як людська істота, але так, що калатання подолало всю відстань від Парламенту до його котячих вух і повідомило, котра година.

Потім він залучив ніздрі, вдихнув навколишні запахи й спробував зрозуміти, про що вони йому говорять. Насичений чай і ще один сильний запах, походження якого він не міг визначити, лише розумів, що цей запах йому не подобається. Він розпізнав запахи бакалії, машинного мастила, мускусу та спецій, коней і перегорілого бензину, вихлопних газів, дьогтю та вугільного диму, того, який випускають залізничні потяги.

Тоді Дженні підвелася і підійшла до краю отвору; вистромивши назовні лише голову, вона підняла вуса, й ледь затремтіла, морщачи носа. За мить вона обернулася до Пітера й зазначила з полегшенням:

— Усе чисто. Можемо йти. Довкола немає інших котів. Тут проходив собака, але лише шолудива шавка, яка, напевно, й тіні своєї боїться. Щойно прибув корабель із чаєм. Це добре. Доки його розвантажать, у сторожа буде менше роботи. Дощові хмари відійшли. Напевно, наступні сорок вісім годин не дощитиме. Товарний потяг щойно зайшов до доків. Це добре. Напевно, ворота будуть відчинені, і, крім того, ми можемо використати вагони для прикриття.

— Господи! — Пітер був вражений. — Я не розумію, як ти змогла все це визначити за запахом. Думаєш, я колись…

— Звісно, ти зможеш, — засміялася Дженні, муркнувши. — До цього лише потрібно звикнути й дивитися на світ по-котячому. Насправді це дрібниці,— і тут вона двічі чи тричі сором’язливо облизалася, бо, правду кажучи, була страшенно хвалькуватою, і нічого не тішило її більше, ніж здаватися розумною Пітерові, який був схожий на кота лише зовні.

— Ну, я не розумію, — розпочав Пітер, даючи їй нагоду похвалитися, якою вона швидко скористалася.

— Це насправді досить легко, — пояснила вона. — Наприклад, ти можеш відчути запах чаю. Коли я востаннє була надворі, його не було. Це означає, що прибув корабель із чаєм і вони відчинили люки. Стосовно котів чи собак, то їх теж можна визначити за запахом. Ти мусиш їх відчувати. Якби в собаки був якийсь статус чи самоповага, щоб переслідувати котів, він був би чистим, а чисті пси пахнуть інакше. Цей дуже брудний, тому я сказала, що тут немає про що хвилюватися. Він прокрадеться бічними вуличками і зрадіє, якщо його залишать у спокої. А щодо товарного потяга, то після того, як ти познайомишся з місцевістю, це буде для тебе легко. Дивись, запах іде зліва, знизу, від доків, тож, звісно, потяг попрямував туди. І зрозуміло, що це був саме вантажний потяг, бо ти ж відчуваєш запах усього, що було у вагонах. Бачиш, як це легко?

Пітер знову зумів догодити Дженні:

— Я думаю, ти надзвичайно розумна, — зауважив він. Її муркотіння майже заглушило звук підводи, що проїжджала повз. Потім вона весело озвалася до нього:

— Ходімо, Пітере! Вилазьмо! — і друзі ступили на вуличну бруківку.

Друзі рухалися залюдненою торговою вулицею до місця призначення не вільною ходою, підстрибом, риссю і навіть не бігом, але низкою коротких швидких перебіжок, своєрідними тире від точки до точки, і знову Пітер дечого навчився про життя і звички міських приблудних котів, у яких немає друзів і які мусять дбати про себе самі.

Бо, як пояснила Дженні і як він сам дуже добре тепер бачив, у кам’яному й ворожому місті, сповненому різних видів рухомих транспортних засобів, людей, велосипедів, вантажівок, візків, екіпажів, які заледве зважали одне на одного,