Дженні - Пол Гелліко

— О так, — сказав Пітер, — дуже зрозуміло!

— Наша мати була мудрою і доброю. Вона годувала, мила, карала і вчила нас стільки, скільки вважала за потрібне. Вона пишалася нашою родиною та нашим походженням. Вона казала, що де б ми не були, наша гідність і походження зроблять честь тим, хто за нами доглядатиме. Мати не вірила, що жити в пансіоні чи належати друкареві було нижче її гідності. А як вважаєш ти?

Пітер дещо розгубився через це несподіване запитання, але відповів, що він також так думає, особливо, якщо ті люди були добрими.

— Точно, — промовила Дженні, схоже, з полегшенням. — Наша мати казала, що хтось із нас буде лише котом бакалійника або належатиме сажотрусу чи хатній робітниці, тоді як інші підуть жити в багатий дім у Мейфері чи навіть у палаці. Важливо те, що наші господарі люди, а ми — ті, ким ми є, і якщо між нами панує любов і повага, нічого бажати чогось ліпшого.

Одного дня, коли мені було сім місяців, це сталося. До нашого будинку прийшли люди і забрали мене.

Як же мені пощастило, чи принаймні в той час я так думала. Я почала жити з родиною у будинку біля Кенсінґтон-Гай-стріт: батько, мати і маленька дівчинка. Там я виросла і прожила три роки, не знаючи ні горя ні біди.

Пітер запитав:

— Якою була ця маленька дівчинка?

Дженні примовкла, і сльози знову набігли їй на очі, але цього разу не стала приховувати цього, миючись.

— Вона була милою, — відповіла Дженні. Її голос полагіднішав від згадки про когось дуже хорошого і вродливого, а її блискучі очі дивилися кудись у минуле. — У неї було довге кучеряве каштанове волосся і таке гарненьке личко. Ніжний голосок, що ніколи не різав мені вуха. Її звали Елізабет, але всі називали її просто Бафф, їй було десять років. Я так її любила, що навіть сама згадка про неї змушувала мене муркотіти.

Ми були не багаті, але досить забезпечені. Я мала свій кошик із подушкою, і мені дозволяли спати в кімнаті Бафф. Пенні, так було їхнє прізвище, стежили, щоб мені перепадало м’ясо з їхнього столу, а коли не було м’яса, я їла рибу і пила стільки молока, скільки лише могла. Коли пополудні Бафф поверталася додому зі школи, я чекала біля дверей, щоб застрибнути їй на руки і потертися своєю щокою об її щоку, а потім витягнутися вздовж її плечей, немов хутро.

Пітеру було сумно слухати цю історію, бо саме так йому хотілося, щоб було в його власному домі. Він хотів мати милу і дружню кицю, яка чекала б, доки він повернеться зі школи, щоб стрибала йому на плече, терлася об нього й муркотіла, а він гладив би її. А ще, щоб ця киця належала тільки йому.

Розповідаючи про ці добрі часи, Дженні зітхнула. Вранці, коли служниця приходила, щоб розсунути штори, маленька киця застрибувала на ліжко, муркочучи, вітаючись і просячи Бафф погратися в гру, яку любили вони обидві. Дівчинка рухала пальцями однієї руки під ковдрою, а Дженні спостерігала за цими загадковими та манливими рухами й зрештою стрибала туди, завжди обережно ховаючи свої кігтики, а Бафф реготала і кричала від захоплення. Це був чудовий початок дня.

— О, а на Різдво та Новий рік, — продовжувала Дженні, — прибували коробки, перев’язані стрічками, і мені дозволяли залазити в них, коли виймали подарунки, а весь будинок наповнювався ароматом смачної їжі. На мій день народження, який, якщо не помиляюся, був 22 квітня, мені завжди дарували іграшки й подарунки, і Бафф влаштовувала мені вечірку. Звісно, мене розпещували, але я це обожнювала. Хто б не обожнював?

Це найщасливіші роки в моєму житті. Я була з Бафф чи її батьками щохвилини, коли вони залишалися вдома, і любила їх усім серцем. Я навіть трохи навчилася розуміти їхню мову, хоч вона дуже складна, різка й немелодійна. Зараз я вже майже все забула, але тоді за словами, виразами їхніх облич і звучанням голосу, я завжди знала, чи вони задоволені, чи незадоволені і чого від мене хочуть.

Одного дня на початку травня, приблизно два роки тому, я помітила, що всі, здається, дуже зайняті й на чомусь зосередженні, а в будинку відбувалося щось дивне.

— От лихо, — сказав Пітер, засмучуючись. — Я боявся, що щось станеться. Все було занадто гарно…

Дженні кивнула.

— Так. Здається, так воно завжди. Я ходила будинком, зазираючи в їхні обличчя й намагаючись з’ясувати, що відбувається. І потім одного ранку з горища почали спускати до будинку скрині, сумки, валізи, портпледи, полотняні мішки, коробки, ящики, діжки з соломою та тирсою, й чоловіки в робочому одязі, фартухах та кашкетах прийшли, щоб їх спакувати і, звісно, після цього я здогадалася. Вони збиралися переїжджати. Однак куди саме: до іншого будинку в цьому місті, в інше місто чи країну, я навіть не здогадувалася.

Доки сам не станеш котом, Пітере, і не пройдеш через усе це, ніколи не зрозумієш, що означає сидіти день за днем, доки все, що тобі знайоме й дороге: меблі, речі на камінах і столах, зникає в ящиках, і ти не знаєш…

— Не знаєш чого? — запитав Пітер.

— Чи збираються вони взяти тебе з собою.

— О, але, звісно, тебе візьмуть! — вигукнув Пітер, міркуючи, як би він сам вчинив за схожих обставин, маючи таку милу кішечку, як Дженні Болдрін. — Ніхто й не подумав би виїхати і просто тебе залишити, навіть…

Він замовк посеред речення, бо Дженні різко відвернулася й оскаженіло почала митися. Її відчайдушні рухи краяли Пітерові серце і краще за всі слова розповіли, як сильно вона страждала. Він вигукнув:

— О, бідолашна Дженні Болдрін! Мені так шкода. Цього не може бути! Хто здатен на таку жорстокість? Розкажи мені, що трапилось.

Дженні припинила митися. Її очі здавалися трохи затуманеними, і вона виглядала худорлявіше і кістлявіше, ніж завжди.