Маленька мітла - Мері Стюарт

— Марджібенкс, — сказала леді рішуче. — Ну, давай посидимо разом.

Вона ще не помітила Тіба з мискою і твердо попрямувала до головного місця за столом. Всі її дії були такі ж тверді і рішучі, як манера говорити. Але Мері зауважила, йдучи за нею до столу, що цього ранку в її ході відчувалася деяка особлива стурбованість, яка позначалася незвичайною жорсткістю суглобів. Тому міс Марджібенкс сіла, як би мовити, з перебільшеною обережністю. Вона налила собі чаю, і вони почали снідати.

Компаньйонка бабусі Шарлотти була повною протилежністю своєї подруги і господині і за манерами, і за зовнішнім виглядом. Вона була невисокою і стрункою, але при цьому живкою, рішучою, товариською і — мабуть, природженою керівницею. Вона керувала домоправителькою, сімейством Бенксів, всіма найманими працівниками. Вона керувала бабусею Шарлоттою, наповненою безтурботністю і щирістю. Вона керувала навіть сільським вікарієм. Хоча казати, що вона керувала лиш дружиною вікарія, було б неправдою. Вона не керувала старим Зеведеєм, садівником, тому що ніколи з ним не зустрічалася; він одразу ж зникав при її появі, зливаючись з навколишнім середовищем, як зебра, олень або хамелеон. Мері, припустила, що їй буде важкувато впоратись з Тібом, відьомським котом.

Тіб вже закінчив пити молоко і привернув до себе увагу міс Марджібенкс тим, що ввічливо подякував Мері, стрибнув на підвіконня і почав вмиватися, повністю занурений у себе.

Міс Марджібенкс, здається, навіть не розсердилась. Вона з тривогою глянула на кота.

«Що це вона так нервує?» — подумалося Мері.

— Кіт, — сказала міс Марджібенкс коротко — хіба з цього будинку? Як він сюди потрапив?

Тіб глянув на Мері. Вона вирішила не виказувати його.

— Він був у моїй кімнаті, — щиро відповіла вона. — Напевно, він потрапив в будинок вночі.

Міс Марджібенкс знову подивилася на Тіба. Той абсолютно відчужено знову зайнявся вмиванням. Вираз його мордочки найкраще можна було описати словами «самовдоволена посмішка». Міс Марджібенкс відвела погляд і ніяково засовалась на стільці.

— Впевнена, що твоїй бабусі, люба, не сподобається, якщо ти будеш тримати в своїй кімнаті котів. Але можливо, — вона застигла над омлетом і пильно глянула на Мері вицвілими блакитними оченятами, — можливо, тобі трохи самотньо тут, серед людей похилого віку?

Мері спочатку ввічливо запротестувала, але міс Марджібенкс як відрізала:

— Звичайно, це так! Це абсолютно зрозуміло, моя люба, цілком зрозуміло; цей будинок — не для дітей. Особливо, коли дитина належить лише собі — хоча вся твоя сім'я без сумніву знайшла б чим тут зайнятися… досліджувати всілякі закутки тощо, — вона доброзичливо кивнула Мері.

— Як шкода, що вікарій зараз на канікулах. У тебе був би відмінний товариш для ігор…

Сад такий прекрасний і спускається прямо до річки.

Мері здалося дивним (вона згадала милого, сивого, старого пастора на ранковій недільній службі), що міс Марджібенкс може уявити його підходящим товаришем для десятирічної дівчинки. Ймовірно, міс Марджібенкс мало знала дітей, і при цьому так старалася бути доброю, що Мері промовчала. Потім вона раптом згадала, що Зеведей розповідав про двох котів на стіні парафіяльного будинку. Може бути, Тіб і Гіп звідти, а сюди прийшли в пошуках їжі? Може бути, Гіп ще в лісі, самотній і голодний? Вона глянула на Тіба і побачила, що він перестав вмиватися і уважно спостерігає за нею, немов читає її думки.

— А парафіяльний будинок зараз порожній? — запитала вона.

— Ні, ні, — відповіла міс Марджібенкс. — Зовсім ні. Старий містер Спенсер — ти його бачила в неділю — живе там, поки вікарій з родиною у відпустці. Розумієш, бідний вікарій не може виїхати у відпустку і залишити парафію. Він повинен знайти когось, хто буде служити за нього.

— А, зрозуміло, — з усього сказаного Мері звернула увагу лиш на одне. — Він має дітей?

— Одного сина, Пітера. Приблизно твоїх років, я вважаю. Як шкода, — повторила міс Марджібенкс, — що вони поїхали.

— Коли вони повернуться?

— Не можу тобі сказати, люба. Можливо, дізнаюся сьогодні. Якщо дізнаюся, повідомлю тебе. — Вона закінчила пити чай і почала складати серветку. — Сьогодні ми з твоєю бабусею обіцяли зустрітись із старим другом. З старим, давнім другом, — додала вона, щоб все стало зрозумілим. — Це надовго, тому сьогодні, боюсь, ти будеш зовсім сама.

— Все буде добре, — сказала Мері. — Я пограю з Тібом, допоможу в саду і все таке.

Міс Марджібенкс махнула рукою:

— Завтра ми вигадаємо для тебе що-небудь. Поїдемо кудись… можливо, на пікнік? — Вона з сумнівом глянула на сіре осіннє небо.

Але Мері із захопленням сприйняла цю пропозицію.

— Можна, можливо? Можна мені зробити це сьогодні, ну будь ласка, міс Мардж… Маршбенкс? Можна мені піти в ліс і взяти з собою другий сніданок? Сьогодні немає сонця, але зате тепло. Будь ласка, можна?

Міс Марджібенкс задумалася на хвилину.

— Чому б і ні, — врешті мовила вона. — Хоч зараз і вересень, але тепло і навіть душно. Звичайно можна, дитино. Я скажу місіс Мак-Леод, і вона дасть тобі бутербродів. Тільки не заходь далеко і не загубись…

— Я не загублюсь, — відповіла Мері, — але мені б хотілося досліджувати ліс.

Вона раптом згадала про бузкову квітку, летючу-вночі, яка стояв в спальні в склянці для зубної щітки. Може, міс Марджібенкс знає її справжню назву.

— Я знайшла… — почала вона, але тут в кімнату увійшла бабуся Шарлота, і кінець фрази завис у повітрі.

— Як ти живеш, дитино? — поцікавилась бабуся Шарлота, ніжно цілуючи