Маленька мітла - Мері Стюарт

Промінь сонця повільно повз різнобарвними смужками квітів і тьмяним листям. Плющ, що вився стінами Садиби, був схожий на дорогу шовкову завісу, а високі димарі, що ловили останні літні сонячні промені, виблискували на тлі свинцево-темного неба.

Раптом Мері, занадто сильно затягнувши мотузку, зламала стебло хризантеми.

Це була висока квітка, можливо, навіть найвища і найпрекрасніша, і тріск зламаного стебла голосно пролунав навколо. Величезна бурштиново-золотава голівка квітки сумно повисла, і втрачаючи пелюстки, впала на землю.

Мері завмерла у відчаї.

Так само раптово, як перед тим зник, старий Зеведей з'явився поруч з нею, з огидою і гнівом оглядаючи жалюгідні рештки своєї найкращої квітки.

— Я вже мав засвоїти, — з гіркотою вимовив він, і голос його, як і він сам, відповідав духові саду, високий, скрипучий, але дивовижно музичний, немов вітер, що свище на даху. — Я вже мав засвоїти. Діти і собаки — це не для саду. Ну, ти і постаралася.

— Вибачте, — сумно пробурмотіла Мері, простягнула йому залишок мотузки і засмучено повернулася, щоб піти.

Прямо попереду виявився розрив в кипарисовій огорожі і плетена хвіртка, що виводила з саду на лісову стежку. Туди вона і попрямувала, без будь-якої мети, і поки йшла крізь тінистий підлісок, нечутно ступаючи сирим килимом коричневих і жовтих листків, самотність тиснула на неї все більше. Молоденький дубок простягав над доріжкою пригорщі жолудів, останні бліді листочки тремтіли на ньому, готуючись впасти. У розгалуженні букового кореня, немов у чашці, блищала чорна вода, в якій плавав пух насіння чортополоху. Нагорі, ніби крокви, стирчали помаранчеві віяла великих деревних наростів, а білі поганки тулились в сирих куточках посеред моху, бруду і прілих гілок.

Все було мокрим і гнилим, як і має бути на початку осені.

Мері зупинилася, і мовчанка вмираючого лісу важко повисла навколо. У цій мовчанці стукіт жолудя, який випав із свого капелюшка на мох, змусив її підстрибнути.

Раптово посеред стежки з'явився чорний кіт, чистенький, спокійний і граціозний, немов танцюрист.

Він був геть чорний, від вух до кінчика хвоста, лапки у нього були чорні, вусики чорні, і аристократичні брови стояли дибки над зеленими очима.

Він став посеред стежки і подивився на Мері. Потім відкрив рота і м'явкнув, демонструючи при цьому рожевий трикутничок язичка і білосніжні зубки.

«Схоже, він каже щось надто звичайне, — вирішила Мері. — "Як ся маєте?" або "чудова погода, чи не так?"» — Але кіт виразно очікував відповіді, і тому вона вимовила:

— Як поживаєте? Мене звуть Мері Сміт. А вас?

Кіт не відповідав. Звичайно, він був зайнятий більш важливою справою. Він повернувся до Мері спиною, ввічливо задер хвіст і попрямував стежкою далі в ліс. Він вчинив так не для того, щоб її позбутися, навпаки, він запрошував прямувати за ним.

Мері, щаслива, що знайшла компанію там, де найменше цього чекала, пішла за ним, навіть не намагаючись його погладити. Він точно знав, куди йде, і оскільки він був зайнятий важливою справою, поводитись з ним, як зі звичайним котом, означало образити його.

Тут, нарешті, кіт звернув зі стежки, прошмигнувши під низькими гілками чагарнику і стрибнув на стовбур дуба, що впав. Він балансував на ньому, дивлячись, як Мері з великими труднощами продирається крізь кущі.

Вона дісталася до гілок дуба. Кіт не рухався і спокійно чекав.

І Мері скрикнула від подиву і захвату. За кущами, в таємному куточку, впритул до бурелому росли квіти, яких вона ніколи раніше не бачила.

Листя, зібрані в тугі розетки, були незвичайного блакитно-зеленого кольору, всі вкриті плямками, наче жаби, а над ними на щільних стеблах висіли квіти, суцвіття граційних лілових дзвіночків, що всередині поблискували сріблом, з пестиками, які неначе довгі язички золотавого полум'я, виглядали з яскравих віночків.

Мері сперлася коліном на повалений стовбур і розглядала квіти. Поруч з нею, похитуючи чорним хвостом і дивлячись на неї зеленими очима, влаштувався маленький чорний кіт.

Маленький кіт, як завжди величний, йшов за Мері по п'ятах всю дорогу додому, а вона несла в руці дивну фіолетову квітку, яку знайшла в лісі.

У будинок вона увійшла через чорний хід. Двері пральні були замкнені. Це напевно означало, що місіс Бенкс і Ненсі повернулися до села. Але старий Зеведей був в коморі. Він сидів на скрині, затиснувши між колін старе, облуплене відро, в якому він енергійно вимішував палицею густе вариво, що парувало. На ньому був той самий жахливий капелюх.

Він глянув на Мері з-під полів капелюха. Мері, пам'ятаючи про зламану хризантему, трохи нервово підійшла до нього і простягла лілову квітку.

— Вибачте, ви не знаєте, що це таке? — запитала вона нерішуче. — Я знайшла це в лісі. Я раніше ніколи таких не бачила.

Зеведей витріщився на неї палаючими