Маленька мітла - Мері Стюарт

Скоро Мері змогла ясно розгледіти величезний будинок, схожий скоріше на замок, ніж на будинок. Він був збудований із сірого каменю і прикрашений башточками, місцями «полатаних» червоною цеглою, а верхівка найбільшої вежі зовсім була відсутня і замінена на скляний купол, схожий на цибулину. На іншій вежі був плаский дах, а на ньому стояла якась конструкція, схожа на трамплін для стрибків у воду.

Всередині головної частини будівлі були широченні сходи, що вели до парадного входу. З одного боку йшло низьке крило, що мало висоту лише одного поверху і більш сучасне на вигляд. З іншого боку, праворуч від входу, було щось, схоже на стару конюшню; там був вимощений бруківкою двір, зелений від моху, оточений стійлами і сараями для карет, пов'язаний з парком склепінчастим тунелем, увінчаним башточкою з годинником, на шпилі якої швидко вертівся півник-флюгер. «Наче маленька мітла була магнітом, — подумала Мері, — і при її наближенні завертілась голка компасу…»

Мітла крутнулась, щоб уникнути зіткнення з башточкою, ковзнула над дахом конюшні, а потім плавно приземлилась на галявині.

Десь стривожено закричав півень.

Ноги Мері радісно відчули під собою твердий ґрунт.

— Ой, Тібе… — почала вона, але так і не закінчила фрази, тому що маленька мітла почала методично зіштовхувати її.

Обурено шиплячи, Тіб відразу стрибнув на землю. За ним Мері, підстрибнувши в повітрі, приземлилася на порослі мохом камені просто під ноги маленького чоловічка, який, сидячи на стародавніх кам'яних плитах, із цілковитим захопленням спостерігав всю цю процедуру.

Це був дивний маленький чоловічок, не карлик, просто дуже худий, висохлий і згорблений, тому зростом він був не вищий за Мері. У нього було гостре, темне личко, зморшкувате, наче з дубленої шкіри, з маленькими, зеленими, пронизливими очима. Одягнений він був у поношені бриджі та старий зелений жилет.

Коли Мері, збентежена і здивована, відчуваючи себе вкрай нерозумною, піднялася з каменів, маленький чоловічок вийняв з рота соломинку і заговорив:

— Тобі потрібно взяти пару уроків.

Мері, обтрушуючи пальто, витріщилася на нього. — Уроків?

Він кивнув. — Уроків їзди. Не потрібно так гепатися — хоча вона і сама не дуже добре скаче, ця мітла. Вона ненадійна. Велика удача, що ти дісталася так далеко.

Тут він коротко звернувся до мітли на якійсь іноземній мові. Вона стрибала поблизу, але коли маленький чоловічок заговорив з нею, спокійно лягла на землю і завмерла.

Він встав з каменю і підібрав її.

— Але я нічого не розумію! — вигукнула Мері. — Хто ви? Де ми? Що трапилося?

Маленький чоловічок не звернув на неї ніякої уваги. Він поплескав мітлу по ручці і взяв під пахву:

— Вона зараз заспокоїться, але давай краще поставимо її в стійло, поки вона знову не знадобиться. Підемо, я покажу.

Несучи мітлу, він повів її через двір, до низеньких замкнених дверцятах, що закривала половину дверного отвору, через який виднілась темна стайня. Він відімкнув двері і увійшов всередину. Мері прямувала за ним. У тьмяному світлі, що лилося крізь відчинені двері, наче світлячки, танцювали пилинки. На кам'яні підлозі була купа ящиків з сіном, мішків і мотузок, як у звичайній стайні. Навіть порожні ясла біля стіни. Не було тільки коней.

Біля протилежної від дверей стіни, кожна в своєму відділенні, схожому на стійки для велосипедів, стояли мітли. Одні були потерті, старомодні, на кшталт тієї, що у Мері, інші виглядали новішими.

До них і попрямував маленький чоловічок, всунув мітлу Мері між двома великими брудними садовими мітлами і махнув зневажливо рукою.

— Сучасний стиль, — сказав він з усмішкою на обвітреному обличчі. — Механізація, так вони це називають. Рухаються швидше, звичайно, але дайте мені добру старомодну мітлу, і я їх обскачу, не замислюючись. Таку ось як ця. — Він лагідно поплескав маленьку мітелку по держаку.

Він говорив про всі ці дивовижні речі, як про щось буденне, і Мері, боячись проявити своє повне невігластво, залишила при собі всі питання і просто сказала з обережністю:

— Так, вони виглядають новішими, містере… містере…

— Фланаган мене звуть. Денні Фланаган. Я буду радий, якщо ти будеш звати мене просто Денні. Новіші, так? Поглянь тепер сюди.

Він тицьнув в одну з нових мітел, на якій ще був ярличок з назвою фірми, «Харрод».

— Новіші, так? — знову запитав він зневажливо. — Зроблено вчора, і що з того? Ні вербових гілочок, ні доброї берези, як у перевірених, породистих мітел. Нічого подібного. З чого тільки їх не роблять тепер, а назви у цього всього які замудрі, от подивися на ярличок в мітли. «Мадам Нейлон», вони її називають. — Він сплюнув. — Нейлон. Перемикання трьох швидкостей. Що далі?

Що далі, я вас питаю? Мотори, ось що вони будуть використовувати далі. Бачиш картинку на стіні? Вона принесла її минулого тижня, одну таку. Думала, мені буде цікаво, вона сказала. Цікаво! Глянь-но на неї!

Мері глянула. Подарована картинка була сторінкою з каталогу розпродажів, прикріпленою до стіни стайні. Вона