Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

СІҐНЕ САЛЬВЕСЕН

— Та плюнь на нього! — каже Іне.

Ми котимо возик між «молоком» і «сухими супами» і щойно викреслили зі списку «анчоуси». Ми з Іне на роботі, робимо закупи для старої Сіґне Сальвесен, яка мешкає поверхом вище.

Раніше за плату вигулювали її собаку. Але згодом Сіґне Сальвесен вирішила, що собак вона не любить, тож тепер купуємо для неї харчі.

Я зітхаю. Іне не розуміє всієї серйозності ситуації. Можна відразу попрощатися з надією, що вона ще раз завалиться у хлопчачу душову. Доведеться решту життя прожити з новою прозиванкою, ех…

До речі, Іне легко радити, щоб я плюнув на Кевіна, це ж не їй виголошувати перед усім класом доповідь на найнезручнішу в світі тему. Я виймаю з холодильника два йогурти з чорносливом.

— Я ж не можу плюнути на «контрацепцію», — кажу трохи заголосно.

Якась жінка з немовлям дивно озирається на нас від полиці зі знежиреним молоком.

Я стишую голос.

— А винуватий в усьому Уле.

— Він не навмисне, — вигороджує його Іне.

Я знову зітхаю.

— Та знаю… І все ж.

Уле завжди все чинить ненавмисне, от тільки воно боком вилазить.

Я злий не лише на Уле. Прав би тато спідню білизну частіше, мені не почепили б нову прозиванку. З іншого боку, тато депресує, а в депресивному стані не хочеться прати труси. Шкода його. Але я точно знаю, що настрій анітрохи не поліпшується, коли мусиш увесь день ходити в тісних плавках.

— Зумієш його трохи підбадьорити? — питає Іне, мовби прочитавши мої думки.

— Та-а-а… — з сумнівом кажу я, кладучи до возика пачку з рулонами суперм’якого туалетного паперу. — Як це, власне, робиться?

Іне замислюється.

— Може, купити йому ілюстрований журнал?

І ми купуємо «Ми чоловіки» за гроші Сіґне Сальвесен.

— Хай бабуська теж трохи вділить грошенят на допомогу стражденним, — каже Іне.

— Бачу, таки добре, що я ніколи не мала дітей, — зустрічає нас Сіґне Сальвесен.

Вона стоїть на порозі у домашніх капцях і обурюється, як можна так надовго застрягнути в крамниці. Думаю, у неї така нетерплячка через кросворд.

— Ну, то що цікавого у світі? — питає вона, нишпорячи в пакеті за кросвордом.

— Ми вчимося танцювати полонез, — відповідає Іне.

— Он як! Я теж колись танцювала полонез. З одним дурбецалом…

Сіґне з передчуттям задоволення кладе журнал кросвордів на кухонний стіл і береться заточувати олівець.

— А звідки ви знали, що він дурбецало? — поцікавилася Іне.

— Таке відразу помітно, — каже Сіґне Сальвесен, гойдаючи зморшкуватими щоками. — Справжній мужчина мав би прочитати Ібсена.

БАЛАЧКИ Й ТУАЛЕТИ

Я вирішую трохи почекати з журналом «Ми чоловіки».

Є ж, напевно, й інші способи підбадьорити людину. Можна, наприклад, поговорити. Про погоду чи щось таке.

— Тату?

У коридорі зовсім темно. У помешканні дуже-дуже тихо. Що таке? Адже його авто стоїть під будинком. Мало б і світло світитися, й екран телевізора.

— Я тут!

Я полегшено переводжу подих. Тато сидить у вітальні при запалених свічках, зі склянкою молока.

— Світла нема, — каже він.

Я мимоволі усміхаюся. Нема світла — є свічки й затишок. Отже, нема чого боятися.

— Електрик вже в дорозі, — каже тато.

— У таку погоду?

Та ні, надворі зовсім не ураган. Лише трохи почало дощити.

Балачки ні про що — не моя парафія.

Тато всміхається.

— Електрикам вода не страшна.

Тут я міг би змінити тему й подати татові інформацію про курси плетіння, але вона прозвучала б зараз якось неприродно. Бо що спільного має дощ і курси плетіння? Іне має, мабуть, рацію. Тата треба приголомшити новиною.

Якийсь час я мовчу, знову думаю про земну кулю. І про тата, звісно. А чи справді його вісь відхилилася? Має начеб нормальний вигляд, сидить собі й попиває молоко.

Якщо чесно: у моєму житті ось зараз багато чого нестійкого, мені самому доводиться балансувати, і мені вистачає своїх проблем, щоб ще братися за чиїсь, якщо в цьому немає особливої потреби. Важко бути місяцем, аж голова обертом іде. Що вже казати про випрямлення осі цілої планети.

— Що доброго було в тебе сьогодні? — запитую я, намацуючи ґрунт.

Тато непорозуміло на мене дивиться.

— Що доброго?

— Ну, на роботі, наприклад?

— Продажі йдуть погано, — каже тато. — Ще й колесо проколов на Стурґаті. Отакий мій день.

Ні, не надто збалансований день.

Та я теж не міг похвалитися вдалим днем, аж ніяк. А про що розмовляти? Про контрацепцію я вже наговорився з татом на все життя наперед.

— Ти міг би випрати на завтра кілька трусів? — натомість питаю я.

На тому розмова вривається. Хтось дзвонить у двері.

— Так, у вас справді темно, — усміхається електрик.

Це — жінка.

Я відразу гублюся і ніяковію. Бо для стороннього ока наша домівка має аж ніяк не привабливий вигляд. Під кухонним столом навалена купа коробок з-під піци за щонайменше місяць щоденного споживання, порожні пляшки й пивні бляшанки, на фотелі у вітальні валяються розпаровані шкарпетки — розпачливе видовище.

— Вибачте за безлад, — каже тато. — Останнім часом не доходили руки.

— Я ж прийшла не на ваш безлад дивитися, — усміхається електричиня і говорить наче щиро.

— То… чим вам допомогти? — питає тато.

— Покажіть шафку з електрощитком.

Я ніколи не задумувався, де висить наш електрощиток, бачу, як блідне тато — він теж не знає. І раптом згадую. У коридорі, у коморі з непотребом. Якщо живеш у захаращеному непотребом домі, у якому ще й є спеціальна комора для непотребу, то можна собі лиш уявити, як воно там, у тій коморі.

— Е-ем, — якось невпевнено каже тато.

Він поволі відчиняє двері, але не достатньо повільно. З комори просто на голову електричині випадає пачка рулонів туалетного паперу, за нею сиплються одноразові пилозбірники для пилососа, гепає телефонний каталог 2005 року.

— Ну, привіт! — тільки й каже електричиня, але всміхається кутиком уст.

— О, вибачте, це комора з усіляким непотребом, тож… е-е…

Довше просити вибачення тато не зміг, та воно й на добре, бо задзвонив його мобільний, і електричиня нарешті змогла спокійно взятися до щитка.

Дзвонив татів робочий телефон, і він вийшов у кухню. Його клієнти залюбки телефонували й вечорами, не лише вдень.

— Так-так, — чуємо ми з електричинею крізь кухонні двері. — Звичайно… у четвер годиться?

Електричиня світить ліхтариком на запобіжники. Я сплітаю пальці.

— Домовилися, — каже тато з кухні. — Я ще додам шестиметровий сечовивідний шланг.

Мені вчувається з комори притлумлений сміх.

Ніби недостатнього