Антон та інші нещастя - Гюдрун Скреттінг

І чоловіком, який лише на восьмому місці по десятибальній шкалі, — теж.

Та принаймні я тепер знаю, чого він прагне. І тут мало зчепитися мізинцями, щоб бажання збулося.

Увечері я довго сидів на самоті в своїй кімнаті. Гортав та й гортав каталог, повнісінький пропозицій різних корисних курсів і хобі. Манікюрний дизайн і живопис на шовку. Курси судноводіїв і риболовля на мух. А ще альпінізм. Ні, це точно не годиться. Тато має страх висоти, йому паморочиться в голові навіть на драбинці, коли він чіпляє штори.

«Ні, — думаю я, — татові потрібні курси, де немає конкурентної боротьби. Ніяких затятих рибалок поруч чи качків з витатуйованими якорями на біцепсах. Треба щось таке, що йому подобалось би. І купа жінок навколо».

За якийсь час я вдоволено відхиляюся на спинку стільця. Еге ж, до кінця життя знатиму, що я ходяче нещастя, випадковість, хлопчик, якого не мали наміру приводити на світ. Та все ж: моє існування має сенс. Ну, мусить так бути, якщо щось робиться задля сенсу життя.

Отож тут і тепер, від цієї миті, Місяць береться до справи. Завдання: вирівняти вісь земної кулі. У цьому житті дуже багато залежить від балансу.

Я беру аркуш паперу, олівець і урочисто пишу:

Думки Антона Альбертсена про астрономічний баланс.

Нижче записую:

Мета: віднайти сенс у житті.

Як: вирівняти татову вісь.

А тоді довго й задоволено милуюся складеним списком.

Останнє теленькання телефона цього вечора: відповідь Іне на мою смс-ку. Капслоком.

«ЩО? Ти записав свого тата на КУРСИ ПЛЕТІННЯ?»

ГОРМОНИ Й ВИПАДКОВОСТІ

— Три кілометри! — дивується Іне. — Навіщо йому такий довжелезний шалик?

Ми їдемо на велосипедах до школи, найбільше базікає Іне:

— Зігрівати жінку-мрію чи що?

У мене в голові інші думки, я не відповідаю.

— Агов, ти точно не захворів? — Іне прискіпливо на мене дивиться.

Я підводжу на неї очі.

— Та-а-а…

Я й сам, правду кажучи, не знаю, як почуваюся. Якимсь зміненим насамперед. Бо раптом мушу надати сенс життю. Докладати зусиль, аби щось відбувалося. А це цілковито на мене не схоже.

— Що означає «та-а-а»? — питає Іне.

— Інакше почуваюся… Якщо ти розумієш.

Іне не розуміє. Упокорено зітхає і каже, підбадьорливо штурхаючи мене в бік:

— Антоне! Не треба хнюпити носа, принаймні маєш щастя, що в тебе не хобот.

Хобот… Ну, спасибі. Наче я тут про слонів думаю. Але я розумію, що вона має на увазі. Я вже звик відчувати себе інакшим, щоправда, зовсім з інших причин. І йдеться зовсім не про відсутність м’язів чи малий зріст. Досі втішаю себе, що татко теж «спізнювався» у фізичному розвитку, як він сам казав.

Ні. Ми говоримо про вуха. Велетенські вуха. Такі, що аж просяться, щоб їх помітили. Увесь третій клас мене прозивали Дамбо, як отого слоника з диснеївського мультика, який мав такі велетенські вуха, що міг навіть літати. Кпини однокласників тривали доти, доки Іне якось прокралася в хлопчачу душову й пригрозила, що розкаже всім дівчатам, у кого найменший пісюн. О, Іне дуже відважна!

Щастя, що я того дня не був у школі. Зате потім кілька років мав спокій. Мої вуха залишили в спокої і більше з мене не прозивалися.

Ми ставимо велосипеди в стояк і чіпляємо замки, а тоді прямуємо до класу.

І я думаю, що так воно і є зі мною та Іне. Це вона змушує до дії все навколо. А я лиш пожинаю плоди чужих дій.

Сьогодні в голосі нашого вчителя особливий запал.

— Сподіваюся, ви радісно сюди поспішали? — змовницьким тоном питає Ларс. — Бо сьогодні в нас на уроці природознавства нова цікавезна тема, — він хитро всміхається. — Ану, хто пригадує, яка?

У класі стає тихо-тихо. Навіть на задньому ряді. Та зовсім не тому, що в учнів погана пам’ять.

— Репродукція, — каже нарешті Ларс, бо всі ж мовчать. — Хто може мені пояснити, що це таке?

Ніхто не хоче пояснювати Ларсові, що це таке. І, як на мене, навіщо йому пояснювати, якщо він і сам чудово знає. Ще би, з другою дружиною і п’ятьма дітьми!

І все ж Уле наважується на спробу.

— Це якось пов’язане з парниками?

— Я б так не сказав, — відповідає Ларс і шикає на хихотіння в класі. — Ідеться про розмноження, про те, звідки беруться діти, про яйцеклітини й сперматозоїди й таке інше.

Уле ховається за книжкою «Їстівні трубчасті гриби Норвегії».

А я собі думаю: «Та ясно! Ще тільки цього бракувало».

Я, звичайно, розумію, що до цього колись таки дійде. І людям нарешті буде дозволено розмножуватися і в парниках, і в кущах, і в ліжках з «ІКЕА». Тільки можна, я цього не слухатиму. Мені й татового розмноження досить по самі вуха. Незапланованого.

У класі дуже тихо — Ларс розповідає нам про внутрішні та зовнішні статеві органи і про статеве дозрівання.

— Але, друзі, це цілком природні речі, — каже він майже природним голосом. — І ви мусите навчитися розмовляти про них, — знову змовницька усмішка. — Тому вам доведеться поділитися по двоє і підготувати доповідь.

У класі далі тихо.

— А можна вибирати тему? — ледь пропищала Малін в третьому ряді.

— Ні, — заперечив Ларс. — Саме тому я насипав у цей капелюх папірці з різними завданнями. Влаштуємо жеребкування.

Я ніколи особливо не любив випадковостей. Випадковість, якщо не пощастить, може призвести й до смерті. Як було з мамою. Кажуть, того дня автобус № 15 надто рано вийшов на маршрут. Хто може наперед знати свої шанси?

Але так уже повелося у моєму житті: майже все стається випадково. Дуже сподіваюся, що мені нечасто траплятимуться капелюхи з небажаним вибором.

— Естроген! Не міг щось інше витягнути?!

— Я ненавмисне, — белькоче Уле.

Велика перерва. Я повівся погано. Уле ж не винуватий, що йому потрапив до рук той папірець. І все ж я дуже