Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Тут надбігла решта опришків і бачать вони, що їх ватажок підняв жаского дідька над головою та як жбурне в скелю! Камінь розчахнувся й проковтнув нечистого. Так той повернувся до пекла.

Довбуш забрав золотий топірець, повів хлопців до іншої гори і як вдарив топірцем — та і розійшлася. Зробилась велика печера. У ній вони й переховувались і панське майно туди зносили.

Зараз той дідько пробує вийти з темені земної, тому навколо такі дивні речі творяться! — закінчила тітка Василина.

Будівельний транспорт переїхав з Буркута до Шибеного. Люди спершу збентежено поглядали на оранжеві машинерії, а невдовзі позбиралися купками біля техніки. Коли під’їхали запилені КрАЗи з бетонними блоками, величезний кран ожив, забуркотів і почав знімати бетони з кузовів і ставити в річку. Вода забулькотіла й завирувала, наштовхуючись на неприродну перепону. З вагончика, який поставили неподалік, з’явилися засмаглі робітники. Шибенці намагались щось у них питати, але ті лише мовчки розводили руками. Попри нову будову протупцяв інженер із Києва. Побачивши біля машин натовп селян, він різко звернув у інший бік. Та люди швидко його наздогнали.

— Я не маю часу, — діловито промовив енергетик і позадкував до вагончика. Наштовхнувшись спиною на двох міцних гуцулів, відскочив назад і опинився поміж селян.

— Ви ж казали, ваше будівництво не шкодить природі! — прогудів басом старший дядько. — А чого риба подохла, коли ви в Буркуті будували?

— Браконьєри отруїли! — Борисович винувато заусміхався, шукаючи вихід із тісного оточення.

Кран виставив декілька блоків у ряд, машина з бетономішалкою заїхала по них у річку й перевернула цистерну з рідким бетоном просто у воду. Бетон був вочевидь спеціально для таких робіт, бо відразу ж застигав. Проте з нього просочувалася біло-сіра юшка, перетворюючи Черемош на молочну річку.

— Лю-ю-юди, нас ду-у-урять! Вони не греблі роблять, а водозбірники. Звідси всю річку пустять у труби, а труби проведуть по наших дорогах! Я знайшов креслення у вагончику інженера! — загудів місцевий учитель.

Селяни посхилялись над паперами й декілька хвилин тривожно гоготали. Нарешті басовитий дядько знову заговорив, перекриваючи гамір довкола:

— Вони нам нічого не казали про трубопровід! Вони крадуть нашу річку! Давайте сюди столичного агітатора! Де той пропагандист?

Борисович саме вислизнув з натовпу і давав дьору. Декілька місцевих ґаздинь встигли вхопити його за куртку й зупинили.

— Кажете, ця брудна вода, — вчитель показав на молочні потоки від бетону, — безпечна?

— Абсолютно! Зовсім! Вона просто дещо іншого кольору! Там і купатись можна, та що там купатись — її можна пити!

— Доведи! — гаркнув дядько.

— Я-я-я-як?!

— Пити не будете, але прошу покупатись!

— Та що за дурні жарти?! Негайно відпустіть! Я серйозна людина! Я буду скаржитись у вищі інстанції! Я депутатам усе розкажу! Руки геть від влади!!!

Виштовхавши його на бетонні блоки посеред річки, селяни зупинились.

— Я не буду, я не хочу купатись! Мені не можна! У мене алергія! У мене бронхіт і… і…. і запалення вуха! Правого, лівого й середнього! — Борисович перелякано відступав від людей по блоках, оступився і булькнув у молочно-сіру воду. За мить виринув з неї, відчайдушно відпльовуючись. Навколо його шиї спливла куртка, а з неї одна по одній — купюри. Горе-інженер зі сльозами на очах хапав гроші й пхав їх у роздуті кишені, звідки їх знову вимивала течія. Врешті Борисович виліз і пішов перевдягатись.

Кришка тітчиної криниці піднеслася, і з-під неї визирнула бліда, аж блакитна, фізіономія не то людини, не то когось дуже людиноподібного. Якби не розкидані по носі й чолі риб’ячі лусочки, можна було б сказати, що це дуже блідий водолаз. Він глянув на оторопілих дітей і пробурмотів:

— Мольфарки Василини нема. Тільки якісь дітиська. Добре, хоч вони нас не бачать!

— Як це не бачимо? — заперечила Джмеленя. — Ви з криниці визираєте!

— Бачите й не думаєте, що я жаба чи вуж? — в свою чергу здивувався гість. — Здається, вони нас таки бачать! І схоже, чують.

— Тітка пішла з батьками трави збирати, — пояснила Джмеленя. — Як хочете, можете їй шепітливого листа написати.

— Ого! Вона знає про шепітливі листи, — знову звернувся дивний чоловік до когось у криниці. — А справа у нас не тільки термінова, а й таємна. А шепітливе повідомлення може почути тільки таємний народ.

Гість виліз з криниці на травичку. Між пальцями рук і ніг у нього розтягувались і стягувались рожеві перетинки, в руках він тримав маленьке волохате створіння.

— Я водяник Чорнюк, а це хуха Крапулька. Вона записала щось дуже важне. Мусимо повідомити Василинку!

— Ого, справжнісінький водяник і справжнісінька хуха! — Дмитрик протер окуляри.

З прочинених дверей дровітні визирнув величезний молочно-рудий кіт у гуцульському капелюшку й почесав лапою чоло.

— Сизю я тута, йо, і диву даюся, цього то старий Чорнюк з людьми гуторить!

— Дументію, вони відають! — пояснив котові водяник. — І наш рід-плем’я бачать, можеш не котячитись.

Кіт перебрав іншого вигляду. Тепер у дверях стояв дідусик із довгою сивою бородою й вусами до землі, в полотняній сорочинці й коричневих штанях, на зріст такий самий, як і кіт, під якого він маскувався. Та й капелюшок залишився той самий.

Хуха подала домовикові пописану трісочку й тоненьким голосом пояснила:

— Що чула від страшного мисливиця, усе тут. Передай Василині, а мені пора до лісу ховатися. Мене нявки шукають.

Та на вигляд маленька була такою кволою, що навряд кудись могла піти — заледве на ніжках трималась!