Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

— Кр-р-р-расиво гепхнуло! — задоволено прошепотіла Альбиха Буркутці і Плаїчисі.

— І нхе шкода, рип-рип, своєї р-р-р-роз-хвалюхи? — співчутливо запитала Буркутка в Альбихи.

Та деякий час шамкала беззубим ротом, розминаючи язика, й нарешті відповіла:

— Ахні кр-р-р-рапухльочки! У метне їх аш дві! Я штарр-р-ра, на дві р-р-розвалюхи не вистарчає.

Чортяки заходились тягнути й смикати завалений дах, але нічого в них не виходило: спільне поторочанське закляття «ні-зайти-ні-вийти» добре оберігало руїну. Звісно, Марена могла скористатися своїми вогняними блискавками, щоб зруйнувати заклятий дах, але воліла цього не робити з двох причин: по-перше, їй не хотілося, щоб Едуард це бачив, а, по-друге, такий сплеск магічної енергії в маленькому закритому підвалі міг підсмажити мисливця і навіть дошкулити їй самій. Нарешті, один скаменюшник встромився у дахове віконце і застряг у ньому. Чорти вирвали віконну раму разом зі своїм товаришем. За мить у порожній проймі з’явилася Маренина голова.

Поторочі просто забули заклясти це малесеньке віконечко. Зрозумівши свою помилку, всі чотири берегині руїн чкурнули в ліс, щоб Марена їм не помстилася.

Навіянка спритно вислизнула з пройми. Слідом за нею виліз і мисливець, тягнучи за собою арсенал.

— Тітко Василино, тут темно!

— Дмитрику, в землі сонце не світить.

Вони сиділи під землею, намагаючись збагнути, що сталося. Коли все навколо перестало двигтіти, тітка знайшла в наплічнику ліхтарик і ввмікнула. Підземний хід! Стелю з дерев’яних колод підпирали дерев’яні стіни. Зі стіни стирчало металеве кільце із запханим у нього смолоскипом.

Тітка чиркнула сірником — і смолоскип запалав. В обличчя пахнуло теплом.

— Працює! А на вигляд йому років двісті! — втішилася вона й загасила ліхтарика. — Будемо економити батарейки. Ну що, ходімо?

— А хіба ми не спробуємо розгрести завал і вилізти? — здивувалася Дзвінка.

— Сумніваюсь. Нас нівроку завалило.

Хід ішов прямо, час від часу трохи вихиляючись униз чи вгору. Просто дивовижно, як давні зодчі могли прорубати його. Це ж була титанічна робота, не згірш будівництва єгипетських пірамід.

— Світло! Світло! — раптом закричала Дзвінка й побігла вперед. Тітка з Дмитриком кинулися слідом.

У далині виднілася світла пляма. Чим ближче до неї добирались мандрівники, тим чіткіше вона вимальовувалась на фоні тунелю. Срібна смуга розрізала темряву навпіл.

— А ось і вентиляція. Отак і надходить свіже повітря. Але тут навіть кіт не пролізе, — сумно зітхнув Дмитрик, дивлячись вгору на тріщину в скелі.

— Може, покричимо? — запропонувала Джмеленя.

— Вночі нас ніхто не почує, — заперечила їй тітка. — Ходімо далі. Якщо не знайдемо іншого виходу, то вернемо й погорланим!

Через декілька десятків метрів знайшли заглибину в долівці з чистою водою, яка скрапувала зі стелі. Напившись і поповнивши запаси в похідних пляшках, рушили далі. Ще за сотню метрів знайшли другу тріщину, ще вужчу за попередню.

Певно, цих двох отворів вистачало для вентиляції усього переходу.

Із кожним метром дороги всі троє вдивлялись у темряву перед собою, та миготливими тінями розступалась перед світлом смолоскипа. Прохід став ширшим і вищим. Ще кілька кроків — і смолоскип освітив мідні двері поміж камінної кладки.

Тітка Василина взялася за ковану клямку й потягнула на себе. Двері пронизливо заскрипіли й відчинились.

У невеличкій залі панував морок, світло смолоскипу вихоплювало стіни й підлогу з кам’яних плит і низьку стелю з почорнілих від часу колод. Жодних тобі інших дверей чи вікон. Залу було заставлено купою скринь, шкіряних мішків, ящиків і глечиків. Усе щедро заплетено багатовіковим павутинням.

Хлопчик підбіг до найближчої скрині й легко відкинув віко. Вогняні відблиски забігали по золотих монетах.

— Ска-а-арб! — вигукнув Дмитрик. — Ми знайшли скарб!

Тітка розв’язала шкіряний мішок. У світлі ліхтарика заблискотіли монети. Піднявши одну з них, тітка уважно оглянула її. — Чверть дуката! Золото! 1740 рік… Часи Олекси Довбуша.

Дзвінка мовчки приміряла коштовні діадеми, браслети, підвіски, персні з великого дзбанка. У цьому багатстві вона почувалася справжньою принцесою чи княгинею. Хотілося забрати все з собою і приміряти ці прикраси кожнісінького дня!

— Ми герої, ми справжні скарбошукачі! — радів Дмитрик, зануривши руку в гущу золотих кружалець. — Ми…

— Дмитрику, що сталося? — запитала тітка Василина.

Мовчанка.

— Дмитрику, що з тобою?

— Тут рука! — ледь чутно відповів хлопчик. — Людська рука. Холодна й тверда.

Тітка відштовхнула малого подалі. За мить золото ожило й почало вилізати назовні.

Монети пригоршнями полетіли додолу, й з-під них з’явилася голова, вкрита довжелезним білим волоссям, з довжелезною бородою й вусами. Дідо! Старезний дідуган.

Коли він звівся на рівні ноги, видно було, що це кремезний і дужий чоловік, навіть глибока старість не мала над ним влади.

Дід запхав руку в монети й витягнув з-поміж них щось таке блискуче й дивовижне, що вся зала зайшлася жовтим сяйвом, наче хтось увімкнув сотню електричних ламп. Аж коли мандрівники прикрили очі руками, то зрозуміли, що дід тримав золотий топірець. Правда, він був схожий швидше на блискавку, ніж на метал.

— Нарешті хтось розбудив мене! — глухим голосом сказав дід і всміхнувся. — Та чого вирячились на мене, їй Богу, як на примару? — Він на хвильку задумався й прошепотів: — А шоб мене, я і є примара.

— Ви хто? Скарбник? — спромоглася на запитання тітка.

— Та! Я скарбник! Але не думайте, що я чортячої породи. Я людина… Був людиною сто літ тому, звали Іваном, Довбушів опришок. Тоді в нього був золотий топірець. Ним наш ватаг і прорубав цей хід. Зносили сюди багатства, забрані в панів і крамарів, які обдирали до нитки простий люд. Частину здобутого віддавали біднякам. Мене