Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак
На новому місці кілька разів перетворювала браконьєрів на тих звірів, яких вони хотіли вбити. Це найкраща кара для них. Не любить вона людей!
Але був один сміливий чоловік з чистим серцем, великий опришок. Він переміг вогняного дідька з Чорної гори, якому навіть сама Інджі не могла дати ради. Опришка босорканя також не надто жаліла. Хоча він і захищав горян, ним часто керувала помста за образи, яких зазнав замолоду. Ватаг опришків прийшов до неї і приніс золотий топірець. Він тужив через свій пригноблений нарід, і туга його була більша за найвищу гору. А так жити не можна: не шукаючи щастя для себе, не знайдеш його і для інших. Опришок боявся, що туга змусить взяти до рук топірець, і тоді потечуть ріки крові. Інджі сказала позбутись топірця.
Босорканя не має жодного жалю до людей!
Грюкнувши замшілими дверима, Залізноноса зникла за кам’яною стіною.
* * *Діти й тітка зупинилися над чорною ущелиною, в темній імлі якої клекотіла вода.
— Ви впевнені, що нам треба спускатися? — недовірливо запитав Дмитрик, косячись униз.
— Треба, але я піду сама.
— Чого сама? — насупилась Дзвінка. — Досі разом, а тут сама?
— Тому, що ходять чутки, ніби босоркані не проти з’їсти дитину на вечерю. Чи це правда, чи ні, не знаю, а перевіряти не хочу.
Звістка, що внизу живе потенційна дітоїдка, змусила школярів ступити крок від ущелини.
Тітка зникла за стрімким схилом, знаходячи ледь помітну стежинку там, де діти бачили лише урвисько.
Декілька хвилин проминуло в повній тиші. Врешті Дзвінка не витримала й тремтячим голосом прошепотіла:
— А якщо з тіткою щось сталося?
— Тоді я буду нас захищати! — Дмитрик стиснув спальник.
— Ти ще малий!
— Зате у мене є чарівний топірець! Ним я здолаю всіх! Переможу Марену і її посіпак! Мене назавжди запам’ятають ці гори! Я буду, як Довбуш! Ні, я стану ще славетнішим за нього! Дмитро Білонога — супер-парубок! А коли розберуся з місцевими проблемами, повернуся до Львова й помщусь усім, хто мене ображав! Дам перцю тому Карапуцькіну, щоб не вихвалявся, наб’ю Степана з другого класу, бо він постійно штурхає мене…
— Дмитрику, — перебила його Дзвінка, — віддай мені топірця!
— Що?! — малий запнувся на півслові й розгнівано втупився в Джмеленя. — Що ти таке кажеш?! Топірець мій! Я віддав за нього цілі скрині скарбів! Я його заслужив!
— Він не тільки твій! — заперечила дівчинка. — Я теж залишила в скарбниці коштовні прикраси! Він так само мій, як і твій!
— Ні, мій! Я скелю ним розрубав! Я його носив!
— Тепер моя черга!
— Не віддам! Топірець тільки мій!
Джмеленя шарпнула спальник з топірцем і втратила рівновагу. Каміння поїхало під її ногами — і дівчинка полетіла вниз.
— Дзвінко, я не хотів! Я… — Дмитрику на очі навернулися сльози. Він глянув у прірву, та нічого там не побачив.
* * *Навіщо сюди прийшла? Василина сама не могла сказати. Навряд чи босорканя її послухає. Може, перетворить на якусь звірину чи деревце, а може, розлютує і розвіє попелом по горах? Але як дізнатися, якщо не зустрітися?
Голосно зареготавши, босорканя смикнула мотузку, й умить навколо тітки злетіли сірі нитки, обплутуючи з ніг до голови. Ще за мить вона висіла під хатнім дахом у павутинячому коконі.
Босорканя з цікавістю роздивлялася жінку.
— Перш ніж я перетворю тебе на багатоніжку чи дощову порхавку, скажи, чого ти приперла сюди. Ти знала, до кого йдеш!
— Знала! — погодилась Василина. — Мені так… е-е-е-е… не дуже зручно говорити. Але спробую. Справа в тому, що в наш край заявилась Марена. Вона хоче повернути на землю вогняного дідька з Чорної гори. Для цього вона вб’є Рожка. От я і прийшла запитати, на чиєму боці ти, Залізноноса Інджі-Бабо.
— Ану-ану! Марені потрібен Рожковий ріг, щоб зварити зілля й підняти дідька з-під землі. А тобі що до Рожка?
Босорканя опустила носа долі й наблизила свої жовті очиці до Василининих очей. Жінка декілька секунд вдивлялась у прірви золотої магми, що мінилася й затягувала в свої глибини чужу душу. Здавалося, в очицях Інджі тонеш, як у глибоких озерах, несешся в них, крізь всі сотні років, які та прожила. І воля твоя ламається, думки зникають з голови, перестаєш бути собою.
Василина сильно-сильно замружилася й почала згадувати, чого вона тут. Рожко, Марена, дідько, Чорний Черемош, загати, діти, рідне Шибене…
— Твоя біда й без дощу росте! — раптом моторошно зареготала Босорканя. — Вбивати не буду. Сама скоро помреш. Тебе роз’їсть твоя хвороба. Згризе, засушить, замучить. Така смерть куди страшніша, ніж те, що я можу заподіяти.
— Ну, я вмирати ще не збираюсь, — якомога бадьоріше й з притиском заявила тітка.
— Звісно, маєш останню надію. Рожко! Ти ж мольфарка і чудово знаєш: його ріг — то диволіки. І що тобі до Рожка? Ти про власне життя дбаєш!
Невідь як згори прилетів золотий топірець, стукнув босорканю по обличчю і відрубав кінчик носа. А за мить поміж тіткою і босорканею гепнулася долі Джмеленя.
— А ти справді Джмеленя! — всміхнулась тітка Василина. — Он як літаєш.
На відстані витягнутої руки біля дівчинки лежав золотий топірець і кінчик залізного носа, а за ним…
— Хто це? — Дзвінка перелякано витріщилася на скоцюрблену постать.
