Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Марена скосила очі на топірець. Прикро було визнавати, що ця зброя може направду їй зашкодити.

— Віддай по-доброму! Інакше…

Тітка Василина відступала вниз, не спускаючи очей з супротивниці. Та спробувала схопити за держак топірця, та мольфарка спритно відбила напад. Золоте лезо залишило на Марениній руці глибоку подряпину, по краях якої відразу виступили чорні краплинки навіянської крові. Марена зашипіла від болю і відстрибнула. Її й без того моторошне обличчя стало ще страшнішим від нелюдської люті.

— Тоді отримуй, травоварко! — Навіянка стиснула кулак і різко випрямила руку. З її долоні зірвався блакитний клубок блискавок і врізався під ноги мольфарці. Каміння градом обсипало кущі навколо, а Василина покотилася схилом. Її руки й обличчя вкрили дрібні порізи, в голові гуло, а одяг тлів у багатьох місцях.

Марена заплющила очі і ступила вліво, але в той же час залишилась на місці. Тепер на скелі стояли дві Марени. Кожна з них зробила ще по кроку. З’явилося чотири однаковісінькі Марени! І всі четверо рушили на Василину.

Навіянки в мить оточили мольфарку, простягаючи руки до рогу. Тітка Василина випросталась і розсікла Марену праворуч — топірець пройшов крізь повітря. Примара навіть не здригнулася. Тоді розсікла Марену перед собою — те саме. Марена зліва схопила за ріг, легко висмикнула його і відскочила назад.

— Бачиш, як усе просто! А тепер тобі кінець! — усі Марени злилися в одну. Вона так реготалася з власної перемоги, що не помітила, як супротивниця кинулась на неї і вперіщила обухом по чолі. Марена гикнула й відлетіла назад, міцно стискаючи ріг.

— Вибачте, що втручаюсь, — пролунав голос із кущів, — але прошу звести руки вгору.

Вийшовши з-за жерепу, Едуард тримав мольфарку на прицілі карабіну.

Марена полегшено видихнула. Нарешті Едік став у пригоді. Зашкірившись, вона сміливо підступила до мольфарки:

— Ну шо, доскакалась стара? Клади топірець на траву — і руки на голову!

Тітка Василина сильніше стисла золотий артефакт у долоні.

— Е-е-е-е, шановні пані, — мовив мисливець, — прошу ОБОХ звести руки вгору.

Пиха вмить зійшла з Марениного обличчя.

— Про всяк випадок, для відьом і мольфарок, тобто для вас обох, зауважу — кулі в карабіні срібні й освячені. Може, я перестрахувався, але з вашою чортівнею не зайве. Давайте сюди ріг і топірець. Ні, не в руки, а кладіть їх на мох. І відходьте!

Марена кинула рогом в Едуарда. Мисливець на мить розгубився і опустив зброю, щоб зловити його. Цього було досить, щоб навіянка нагнула дуло карабіна до землі, штовхнула мисливця — і той полетів з урвиська.

— Що робити? Рожко загинув! — заплакав Дмитрик. — Усі бачили, як тітка вбила його!

— Все так і мало бути! — радів Патичок. — Ви надто малі, щоб розуміти.

— Прикуси свого дерев’яного язика! — розгнівався Дмитрик. — А то ще раз обсмалю!

— Соковиті, р-р-р, маленькі, р-р-р, діти! — загарчав хтось у дітей за спинами. Вони обернулись і обімліли: просто перед ними стояли, похитуючись на лапах, троє вовкулак. З їхніх обдряпаних пащек скрапувала густа слина.

— Догори! Я їх затримаю! — вигукнув Патичок.

Він закинув дітей на похилений стовбур і зразу ж заїхав ногою в писка найближчому вовкулаці. Той зі скавулінням відлетів на декілька метрів.

Інший вовкулака стрибнув лісовику на спину й вчепився довжелезними зубами в його шию. Лісовики — народ не з м’якеньких, тож укуси лише подряпали Патичка.

Третій вовкулака подерся за дітьми вгору по стовбурі. Дмитрик і Дзвінка від страху швидко добрались до верхніх гілок. Чим вище, тим тоншою ставала смерека, тим важче було по ній лізти. Втікачі зависли на вершечку, вовкулака облизнувся і приготувався до стрибка.

У повітрі зависла величезна дерев’яний чан-путера, з якого визирали голови тітки Василини й Інджі-Баби.

Ні Дмитрик, ні Дзвінка, ні вовкулака не встигли збагнути, що коїться, як тонкі руки закинули дітей у путеру, Інджі штрикнула вовкулаку костуром — і кровопивець зірвався зі стовбура.

— Унизу Патичок! — вигукнула Дзвінка.

Босорканя спустила путеру, схопила дерев’яну руку і спрямувала путеру в небо. Внизу замиготіли смереки, ліси, потоки й гори, збоку на вітрі теліпався Патичок.

Лише тепер, зіщулившись між ненависною тіткою і страшнючою босорканею, діти помітили, що настала ніч і застелила небо чорною плахтою. За дерев’яними стінками шумів вітер. Волосся в босоркані розвівалось, залізний ніс дзвенів — путеря летіла напрочуд швидко.

Між чорнотою гір, наче срібна пряжа, звивався Черемош. У видолинках до води посходилися села-світлячки. З висоти здавалося, що небесні зорі спустилися в заниззя між горами, стеклися туди по стрімких схилах, переплелись павутинками доріг і так завмерли.

Очі стулялись від недоспаних ночей. Дзвінка й Дмитрик відчули, як босорканині й мольфарчині руки забирають їх із путери, як приймають до себе пухнасті ліжники, а тоді все це захилив ширмою любий пан сон.

Наступного вечора Дзвінка і Дмитрик сиділи за дерев’яним столом біля гостроверхої альтанки, на березі озера Марічейка. Навколо було тихо-тихо. Лише хвильки на озері ледь чутно терлись до осоки й зникали у сплавині, наче гулькаючи під неї й пливучи далі земними глибинами.

Підійшла тітка Василина і примостилася на краю лавки. Її зустріли два важкі ворожі погляди.

— Але чому ви вбили Рожка? Чому віддали ріг і топірець? — обурився Дмитрик.

— Думаю, час пояснити мій вчинок, — сказала тітка й сіла на лаву біля столу. Розумієш, насправді все не так. І Рожка я не вбивала. Поки не можу розказати все, щоб не ризикувати вашим життям.