Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

— Інджі? — здивувався рогатий. — Прийшла скласти мені шану?

— Я? Тобі? Можу тобі тілько лапи скласти, коли їх простягнеш. Босоркані — дідькам не товариші.

— Смієш так говорити, коли я набрав сили?

— Твоя сила меншає. На очах моїх танеш.

— Шо-о-о? — заревів дідько. — Тану? А диви!

Він нахилився до скелі, підняв її уламок і стиснув у долоні — тільки пісок посипався.

— Дитячі забавки. А тобі часом кишки не крутить? — насмішкувато запитала стара.

— Чого б то? Почуваюсь знаменито! — огризнувся нечистий.

— А ти глянь на Марену — і все збагнеш.

Дідько відвернувся від скелі й побачив Марену й Едуарда біля багаття. Чоловік тримав навіянку за руку і шепотів їй:

— Я захоплююсь вашою силою, Маринко! Досі не зустрічав таких жінок! Я знав, що ви маєте надприродні здібності. Ті дні, що проблукав, я думав, лише про вас і зрозумів: я кохаю вас, Мариночко!

— Ні! Тільки не це! — перелякано прошепотів дідько. — Цього не може бути!

Марена, вибалушивши очі, дивилася на Едіка. Від його зізнання в коханні глибоко-глибоко всередині щось тьохнуло. Наче прокинулося маленьке пухнасте звірятко, що живе в кожній душі. Марені, ще ніхто не казав таких слів.

— Кого «вас»? — і навіть забула витягнути свої пальці з долоні мисливця.

— Вас, Марино! Ви така міцна і надійна! Кохаю вас і мрію бути поряд з вами усе життя.

— Бути такого не може! Я, певно, добряче тобі в голову зарядила.

— А потрапили простісінько в серце! Ніколи не знаєш, що саме змусить покохати.

— Якби там не було, я на волі! — дідько втиснув пазурі в бичачі боки. — Зміцню свій дух учиненим злом. Чим більше зла зроблю, тим сильнішим… кахи… сильнішим… кахи, кахи, кахи… бу-бу… кахи-кхе, бр! — він сильно закашлявся і відригнув чорним димом. — Щось мені зле!

Дідько скреготнув зубами й скривився. Марена стиснула і запустила в босорканю дві блискавичні кулі. Та пригнулася — і кулі пролетіли над головою.

Тоді дідько заревів, стрибнув з бика і вчепився за край путері. Інджі мугикнула «Салют!» і вдарила наново заточеним носом арідника межи роги. Чорногорою залунав багатоголосий передзвін. Дідько заволав і зірвався донизу.

Марена кинулася рятувати дідька, та не добігла. Вміло керована босорканею, путера вдарила її в бік — і навіянка з вереском покотилася схилом гори.

Дідько здивовано побачив, що бик мчить просто на нього. У наступну мить бичачі роги зіткнулися з дідьковими. Нечистий заверещав так, що собаки загавкали у всьому Верховинському районі, і зірвався у прірву. Задвигтівши, гора закрила прохід, знову замкнувши вогняного дідька у своїй темниці.

— А чи не варто і дідькову подругу відправити під землю? — запитала Інджі.

— Хай складе рогатому компанію! — погодилася Василина.

— Дзуськи! — вигукнула Марена і, наче фокусниця, витягла з рукава згорток старого покривала, розгорнула його й кинула на землю. Тоді стрибнула на вигаптувану дорогу і зникла. Минуло декілька митей. З гаптування вистромилась рука. Худі пальці згребли тканину навколо й шарпнули всередину. Покривало втягнулося само в себе і зникло.

— От бестія! Забралася додомцю, — заскрипіла зубами босорканя. — А я так хотіла послати її до дідька. — Босорканя підняла з трави золотий топірець. Сховаю назад під землю. Людям його сили не треба! Другий раз будете проходити повз мою хату, то проходьте! Я не завжди така добра, як нині.

Вона підморгнула, махнула рукою на прощання і гайнула за чивчинські вершини.

Ні Дзвінка, ні Дмитрик не бачили жодного сну. Так буває від перевтоми. Коли зранку зазирнули в сусідню кімнату, то побачили, що Дзвінчині мама, тато й бабця солодко похропують на старих бамбетлях.

А чи спить тітка Василина? Зазирнули в кухню — її лавиця акуратно застелена ліжником. Знадвору долетіло голосне куряче сокотання.

Вибігши в галерейку, діти побачили тітку, яка вже з головою поринула у домашні клопоти.

— Доброго ранку! — в один голос привітались малі.

— Ну, ви й спали! Тут Шибеник із когутом побився, було стільки галасу, а ви й не чули.

— А ви хоч спали? — поцікавилась Дзвінка, обнімаючи тітку.

— Спала. Але я найкраще відпочиваю, коли щось роблю, — І, глянувши у бік лісу, таємниче зашепотіла: — До вас прийшов дехто.

Діти навперегін побігли стежечкою до лісу. Ще здалеку Дзвінка й Дмитрик упізнали могутню спину Сумнівів не було! Він прийшов, щоб попрощатися! Він їх не забув!

Рожко виткнув з малинових пагонів свою рогоносну голову й весело хрюкнув. Носороги хрюкають!

— Рожко-о-о! — діти кинулись обнімати волохату голову, гладити блискучий ріг, чесати за вушками. Рожко прикляк на одне коліно, запрошуючи малих покататися.

З-за кущів вийшов лісовик Патичок і, закопиливши губу, повідомив:

— Тепер я пасу Рожка! Бо я вже великий!

Дві години діти каталися, хлюпались у струмку, чесали звірові черевце, годували чорницею, лисичками й сироїжками, кульбабками, кисличкою й молодими лісовими горіхами. Вони й не зчулись, як минув час.

Аж тут Патичок глянув кудись між стовбури й сповістив:

— Пора прощатися!

Обійнявши наостанок носорога, діти відійшли. Їм дуже не хотілося покидати цього найрідкіснішого в світі звіра і тепер уже свого друга.

Під час прощальної вечері тітка та діти розповіли татові Гєнику, мамі та бабці Лесі про свої пригоди, звісно ж