Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Над смереками чорною хмаркою пронеслася тінь, спереду схожа на істоту з головою в каптурі й худющими руками, а позаду перетворювалася на темряву. З-під каптура світилися холодними зорями очі й визирали прямі довгі роги.

Лісовий народ став хапатися за очі. Збоку здавалося, що вони раптово посліпли. Довкола клаптями згущувалась темрява, прилипали тіні, застилаючи очі.

— Це морок! — закричав Брик. — Відступайте! Я спробую його…

Декілька тіней від сусідніх смерек переплелися перед його очима в суцільне покривало. І полісун незряче заводив поперед себе руками.

Недалеко від місця бою на гірському виступі стояли дві худорляві жінки в старих плахтах, на землі перед ними лежали два горщики, замотані полотном.

— Ну як, люб’язна відьмо Дидимоно, пустимо град на лісовиків?

— Пустимо, відьмо Жебетко. Наша висока кваліфікація вчених відьом дозволяє чаклувати на такому складному рівні.

— Отут я з вами згодна! Вчені відьми ліпші за вроджених. Вроджені відьмунці якісної шкоди не заподіють. Того з них і виходять всякі босоркані.

— Та ви праві! Відьма повинна шкодити людям, а помагають нехай мольфари і знахарі.

Відьми, скинувши покривала з горщиків, саме розтулили свої губаті ротиська. Аж невідь звідки ззаду на Дидимону налетів хлопчисько, а на Жебетку — дівчинка. Відьми беркицьнулись обличчям у ожинові зарості й голосно заверещали. Горщики покотились крутим схилом, налетіли на смерекові стовбури і смачно репнули.

З-поміж черепків виповзли дві сіро-блакитні жабери-градулії, поцятковані білими бородавками. Щойно вони відкрили свої пащеки, як звідти зафонтанували крижані кульки. Кілька секунд — і земля навколо побіліла.

— Дидимоно, хапай малих! — Відьми кинулись на Дзвінку й Дмитрика.

І враз на відьомських шиях зімкнулись сучкуваті Патичкові пальці. Обидві забаламкались у повітрі, махаючи волохатими ногами.

— Д-д-давайте перетворимо цього лісовика на… на… ялинку! — прохрипіла Жебетка, намагаючись розтиснути гілляві пальці на своїй шиї.

— Ні! На… на… на смереку! — прошипіла у відповідь Дидимона.

— Я вас, вражі душі, зараз на поганки перетворю! — крикнув Патичок і прицільно пожбурив відьом просто на градулій. Жабиська вибухнули — і Дидимона й Жебетка опинились по шию у крижинках.

Патичок задоволено крекнув і обернувся до дітей.

— Виділи, як я тих відьмульок покарав? Потім ніхто не скаже, що Патичок не брав участі в битві!

— Битві? — спроквола запитала Джмеленя.

— Натуральній битві! Гляньте вниз на поточину! Там зійшлися наші й Маренині!

Битва за Рожка! А ми з вами помогли — не дали відьмам наших градом побити!

Морок повелівав усіма лісовими тінями й засліпляв очі лісовикам, хухам і їхнім побратимам. Нявки, лісниці та інша чорнота наскакували, кусали, гамселили, рвали на клоччя.

З-за дерев з’явився чугайстр. Його білі вуса й чуприна пливли між смерекового гілля, наче заблукала хмаринка. Довга молочно-біла сорочка сягала колін. Молоді яворові стовбурці, скручені в плетінку, були йому за пояс.

Морок полетів на чугайстра, та… сутінки заплутались у пишних вусах і бороді. Чемірник сягнув рукою найближчої нявки і пожбурив її поперед себе. Морок тільки і встиг що йокнути, коли нявка врізалася в нього, притиснувши чорні крила йому до спини. За мить обоє гепнулися у смерекові лапи. Чугайстр наступив на морока велетенською ногою й заревів на повен голос:

— Чемірника рухаєш? Зле то! Дуже зле! Чемірник теперячи розлостився й тебе не пусти!

Тіньові закляття перестали діяти, чорнота відліпилася від очей Рожкових захисників, і ті знову перейшли в наступ.

Мисливець, побачивши шерстистого носорога, здерев’янів намертво, забув дихати.

— Підпусти Рожка ближче! — прошепотіла Марена, пожираючи очима заповітну жертву.

Рожко повільно відступав від літньої жінки, що занесла у нього над головою золотий топірець. Марена так люто скреготнула зубами — аж іскри з рота посипались. Мольфарка, жива живісінька, гналася за дивовижним звіром!

— Едіку, стріляй! Бігом стріляй у мольфарку! В оту стару бабу! Та стріляй! — заметушилася навіянка, штовхаючи мисливця у плече.

— Не турляйте мене! Я не можу прицілитись! — щойно Едік прикладався правим оком до оптичного окуляра, як учергове діставав штурхана від нетерплячої супутниці.

З іншого боку долини спостерігали занімілі Дзвінка і Дмитрик, а лісовик весело мугикав:

— Бий, бий по розі! Не підведи лісовий нарід!

Звір раптом з’їхав на метр униз, тітка кинулася слідом. Те, що сталося наступної миті, не залишило ані найменшого сумніву. Тітчина постать вдарила топірцем Рожкову постать — і той повалився униз, зник із покривала ратундульських лісів. Залишилася лише мольфарка, яка тримала над головою Рожків ріг і топірець.

— Стріля-а-а-а-ай! — заверещала Марена, зірвалася з місця й не втяла нічого кращого, як копнути Едуарда. Той від несподіванки набив синяк об окуляр і натиснув на гашетку.

Долиною прокотився звук пострілу. Куля облупила скелю кількома метрами нижче від тітки.

Марена велетенськими стрибками мчала до конкурентки, перестрибуючи кущі й кам’яні брили. Здалека було схоже, що в Карпатах завелись кенгуру.

— Так і знала! Ти зовсім не та добродушна старушенція, яку з себе корчиш!

Василина звела вгору топірець і спрямувала його в Маренин бік.

— Не підходь! Сама знаєш, що в мене в руках!

— Те, що я шукала! Невже ти сподівалася заволодіти дивовижним рогом і топірцем самого дідька? Недооцінила володарку злиднів і половини Навії?

— Дооцінила! Хоча б по тому, що твої сили програли лісову битву!

— Головне відбувається тут і зараз. Давай сюди ріг!

— Коли ти така всесильна, спробуй взяти його! — Мольфарка зробила випад сокиркою в бік Марени — та притьмом відстрибнула