Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Чорно-багряне вариво то піднімалося, то опускалося, наче дихало, з нього раз-по-раз видувались велетенські бульбашки і голосно лускали. Діставши з жилетки ріг носорога, Марена стала швидко гризти його кривими зубами, кришачи в казан. Вариво забулькало ще сильніше.

— Достатньо! — промовила Марена й кивнула своїм поплічникам. — Кров давайте!

Цієї миті з-за найближчих валунів у писки скаменюшників полетіло каміння.

— Дзвінко, вибач, але я нічого кращого не придумав! — нізвідки гукнув Дмитрик.

Потвори кинулися за валуни й витягнули двох перепуджених дітей і тітку Василину.

— Стій, гадино! Я тебе і з тамтого світу дістану! — закричала тітка Василина, шарпаючись з вовкулачих лабет.

— Будеш там, тоді й поговоримо! — огризнулась Марена.

Вовкулаки прокололи Борисовичу лівого мізинця. Кров краплинками піднялась у повітря і полетіла в казан. Інженер зомлів і повис в упиревих лапах. Вариво забулькотіло і вибухнуло вогненним стовпом Жарево шугонуло в небо, освітивши принишклу Чорногору. Тремтіння пробігло горами — із Вухатого каменя посипалось каміння. Марена підійшла до великої брили перед скелею і вдарила по ній золотим топірцем. Брила розкололась, і тріщина побігла аж у земну глибочінь.

— Зорі! За стільки віків я вижу зорі! Марено, а тепер дай мені напитися, щоб я виліз з-під землі! — залунав страшний голос.

Марена заколотила вариво топірцем і перевернула казан. Її чаклунське зілля потекло по землі й полилося в тріщину, з якої пашіло жаром і пахкало димом. З глибин земних почулося голосне й бридке чавкання, а потім скрегіт.

— Він іде! Він іде! Він іде! — зашепотіла нечисть. Від нетерпіння потвори забили хвостами, заклацали зубиськами, зачухались, загикали, захекали й загавкали, наче простуджені пси.

Звуки піднімалися. Хтось унизу вовтузився, протискався, видряпувався і ліз усе вище й вище. Ось над розколотою брилою з’явилися кінчики розжарілих рогів, ось — гострі вуха, вогненні очі, покручений і задертий догори ніс, паща, всіяна зубами-цвяхами, роздвоєне підборіддя. Схопившись здоровенними лапами за край тріщини, вогненний дідько видобувся зі скелі до пояса.

— Га-га-га! — зареготав він. — Справдилося, збулося! Звершилось! Ось я! Подивіться на мене! Я тут! Ту-у-у-т!

Дідько знову вперся у край тріщини, піднатужився, відпихаючись лапами від брили, але далі не піднявся ні на сантиметр. Нечистий знову вперся у брилу, аж жили шнурами повипинались на його лапах, а з вух іскри посипались. Та хоч як дідько не силкувався, але вилізти не міг.

Вистромив чорного язика і злизав із казана декілька крапель. Поцмокав, покрутив носом, поплямкав кривими губами.

— Слухай, а чий ріг ти сюди потерла? — запитав Марени.

— Рожків!

— А коли той Рожко по землі бігав?

— Декілька днів тому.

— Щось не сходиться! — щетинясті дідькові брови насупилися, нависнувши над банькатими очиськами. — Бо в цьому зіллі порошок з рогу, хазяїн якого здох тисячу років тому!

— Не може бути! — Марена лизнула ріг — і її обличчя витягнулось від здивування.

Нечисть збентежено дивилась то на дідька, то на Марену. Всі затихли. Ураз тітка Василина лунко розсміялася.

— Ах ти, старе дурило! — Марена пішла до тітки, розмахуючи носорожачим рогом. — Що ти мені підсунула?

— Ріг шерстистого носорога! Все справедливо! Хи-хи-хи! — Тітці було напрочуд весело. Від сміху їй на очі аж сльози навернулися. — Ага, але з музею.

— Шо-о-о?!! — заверещала Марена. — А де ж ріг чивчинського Рожка?!

— На ньому, — вже спокійно відповіла тітка.

— То він… — почала Марена, та мольфарка перервала її.

— Саме так! Живий-здоровий! Пасеться під пильним наглядом.

Маренин ніс від люті іще більше загострився й піднявся вгору разом з губою.

— Я тебе на порошок зітру! — загарчала навіянка. І, піднявши топірець над головою, рушила на мольфарку.

— Марено, чекай, не все загублено. Цей давній ріг подіяв, та тільки наполовину. Додай до твого зілля кров іще однієї жертви. Тоді я звільнюсь!

В Марени на обличчі з’явилась надія. Вона показала топірцем у бік людей.

— Я зараз їм усім зроблю кровопускання! Тут їх аж троє!

— Не підходять! Добрі і щирі.

Тут із темряви долинув кволий голос:

— Лю-ю-юди! Лю-ю-юди! Почекайте!

За декілька хвилин до багаття вибрів худий, обдертий, обкусаний мошкою і комарами Едік. Ледве волочачи ноги, він пройшов повз багаття, казан, дідька і зупинився перед Мареною.

— Мариночко! Мариночко! Я знайшов вас! Я блукав горами! І тут ватра! І ви, моя люба. Я всі ті дні на самоті думав про вас! — Едуард міцно обійняв навіянку.

Та відразу вивільнилася з обіймів і схопила його за комір.

— Дідьку, жертва є! Зараз усе виправлю!

Марена провела топірцем по мисливцевій щоці. Кров повітрям попливла просто у відкриту дідькову пащеку — і дідько напрочуд легко вистрибнув з тріщини.

Дідько видавався наче з вогню зроблений, мав яскраво оранжеву блискучу сорочку й такої ж барви гачі. По вузлуватих ратицях метляв довгий хвіст.

— А ось і я! Коня мені! Тобто бика мені!

Не встиг він тупнути правою ратицею, як з-під неї посипалися вогняні іскри і на гору, важко сопучи, піднявся чорнезний бицьо з вогняними очима.

Дідько вмить виструнчився в сідлі, якого нечисть бігом приладнувала до спини бика, і проголосив:

— Забаву почнемо з полювання на людей! Дайте мольфарці і її друзям час на втечу!

Нечистий задер голову і побачив велику мідну путеру, а в ній згорблену і зсушену часом бабцю з