Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Тато Гєник виглядав своє чадо.

— Дзвінко, нарешті знайшлась! Гайда додому! Час збирати речі в дорогу!

— Їдемо? Куди? — здивувалась Джмеленя.

Виявилося, що бабусина сестра Василина, яка живе дуже далеко, аж у Шибеному, в самісіньких горах, захворіла й потрібно допомогти їй по господарству. Бабцю Лесю відпускати саму не хотіли. Минулого разу вона привезла від сестри 20 літрів молока, 15 кілограм м’яса й сиру, грибів, мішечок картоплі й мало не надірвала спину собі і ще одному дідусеві, який спробував їй допомогти.

Усі бігали взад-перед, рухаючи туди-сюди дверцята шаф і тумбочок, завалюючи ліжка й крісла одягом і запихаючи його у валізи й пакети. Дзвінка пакувала наплічник книжками, іграшками й одягом. Мама з бабцею складали подарунки для тітки Василини, тато на вулиці перевіряв готовність своїх «Жигулі» до далекої подорожі. Коли він повернувся додому й побачив чотири наплічники, дві великі сумки на колесах і сім малих ручних, а також шість запакованих ящиків і 12 пакетів, то дуже здивувався.

— Тут тільки необхідні речі! — пояснила мама, а решта жіноцтва в знак згоди закивали головами.

— Це в жодному разі не влізе у машину! Навіщо стільки, ми ж їдемо на декілька днів?! Щоб усе взяти, доведеться котрусь із вас залишити вдома.

Погроза подіяла. Невблаганний тато вилучив із бабусиних пакунків ящики з літровими банками для закруток, стару праску на вугілля (на той випадок, якщо не буде електрики), два десятки вовняних мотків, дві парасолі, вихідний плащ, капелюшок, Дзвінчину шубку («Гєнику, кажуть на Говерлі сніг лежить до вересня. Дитина може змерзнути!» «То ви ж не на Говерлі будете жити, а в селі!»). З маминих речей назад до шафи перемандрували дві вечірні сукні, усе взуття на підборах, праска електрична, пательня, в якій нічого не пригорає, і цілий виводок банячків («Кохана, я взяв шомполи! З посуду в горах більше нічого не треба!»), товстелезні книжки Забужко й Ліни Костенко, декілька кулінарних книг, кожна з яких важила, як добра енциклопедія. Із Дзвінчиних речей назад на полиці перемандрували всі іграшки, всі книжки про Гарі Поттера, залишились тільки «Тореадори з Васюківки» для позакласного читання, до речі, також не тоненька книжка.

Речей стало значно менше, але тато мигцем усе виправив, поклавши на загальну купу чохол зі спінінгами й десяток п’ятилітрових пляшок для води.

Спінінги урочисто занесли назад у комірчину, а пляшки залишили — в них наберуть знамениту мінеральну воду, що тече просто з гір. Колись по неї аж із Парижу приїжджали!

Коли переполовинені речі спокійно вляглися у вітальні, Дзвінка згадала про свого найкращого друга.

— Мамо, тато, я побіжу попрощатися з Дмитриком!

Вона кинулася до дверей, відчинила їх і побачила Дмитрика перед собою. Він стояв з наплічником і валізою на сходовому майданчику і саме тягнувся пальцем до кнопки дзвінка.

— Забула тобі сказати, — долинув із кухні мамин голос. — Дмитрик їде з нами. Його батьки не проти.

— Оце бачу, що збирався справжній мандрівник! Речей обмаль, і все необхідне. Навіть перевіряти не буду! — докинув тато.

Бабця з Дзвінкою вмостилися на заднє сидіння поміж пластикові бутлі, мама сіла досипати на місце біля водія. Той перевірив усі дверцята, ще раз гримнув по багажнику і сів за кермо. «Жигулі» покинули своє нагріте місце й рушили, аж бабця Леся прокинулась:

— Таке враження, що ми щось забули!

— У мене також! — відразу стрепенулася мама. — Я вимкнула праску ще вчора, бо забрала її з со… точно вимкнула! Газ на плиті не горить, перевіряла, воду перекрила… але повинна була зробити ще щось!

— А я перевірила вікна й двері на балкон, вовну запх… тобто вхідні двері зачинила! Ми однозначно щось забули!

— О! Згадав! З нами мав їхати Дмитрик! — ляснув себе по чолі тато.

— Ми ще не від’їхали від будинку, як уже забули чужу дитину! Просто жах! — забідкалась мама.

Через десять хвилин Дмитрик сидів на задньому сидінні автівки. Всі, окрім Гєника, дружньо обнімали порожні бутлі й мирно похропували.

Дзвінка з Дмитриком остаточно прокинулись коли «Жигулі» долали перевал.

— Клас! Справжні-пресправжні Карпати! — вигукнув Дмитрик, крутячи головою навсібіч.

— Справжнісінькі! — підтвердила бабця Леся. — А скоро буде край географії!

— Таке буває? — здивувалася Джмеленя. — То як, за тим краєм ще нічого не дослідили?

— За ним ніхто не живе! Дикі Карпати аж до Румунії! У минулі роки повені позмивали мости, от людям довелось виселитися з дальніх хуторів. Хто хоче жити без дороги? Хіба відьми на мітлах!

Проїхавши прикордонний пропускний пункт, де перевірили документи, авто нарешті зупинилось біля маленької дерев’яної хатки. До воріт уже бігла тітка Василина, махаючи руками.

— Ади як бігає! Казали, що хвора! — засміялась її сестра, виходячи з машини й потягуючись.

— Йой, приїхали мої солодесенькі, а я вже хожу, визираю! Йо! Помучились? Ходіть до хати! Там голубці, бануш, вурда з афиною і шупеня!

— З того всього я знаю тільки голубці! — прошепотів Дмитрик, вилазячи з-під пластикового бутля.

— Ходіть, ходіть, — припрошувала тітка. — Повітрячком подихайте, а то де у ваших мурах подихати? У місті хати на хатах стоять.

Гірське повітря швидко зняло втому після довгої дороги. Здавалося, що вдихнув на повні груди тільки тут. У повітрі пахло хвоєю й гірськими травами, особливо чебрецем. Нижче від хати бурхливо стесував камінчики Чорний Черемош, гуркочучи на