Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Вона вдарила нігтем до нігтя — і порошок запалав на долоні. Жаристе порохно здмухнула в розщелину. Темрява між скелями замінилася фіолетовими спалахами, червоними зірочками й назовні бухнув чорний дим, засмерділо у стократ гірше, ніж від паленої вовни.

Скеля дрібно затремтіла й натужно загула. В чорній розщелині заворушилася ще чорніша тінь. Вона мала двоє очей, палючих, наче підземна лава.

— Апчхи! — долинув деренчливий голос, схожий на тріскотіння дрів кострищі. — А моцне то! Шо ти до порошку насипала?

— Певно, босорканя була стара! — відповіла пані, ані на мить не злякавшись вогняних очей і страшного голосу.

— Файна трутка! Давно такого не дихав, смачно! — Тінь у розщелині ще раз затяглася димом. — Ти перевірила, нікого навкруг нема? Нечисті, людей чи нежиті?

— Нема! Скоро говори. Порошку на довго не стане.

— Знайди золотий топірець, Рожковий ріг і приведи жертву! Вона має бути черствою серцем, а її душа жадібністю і заздрістю поїдена. Зроби так, щоб річки потекли навспак, і тоді…

— Раз, раз! Раз, раз! От халепа! Сеанс закінчився!

Очі в розщелині згасли. Скелі ще раз затремтіли, і все стихло.

Проминуло декілька хвилин. Над потічком-болотечком, що ховався поміж папороттю, з’явилась мошва. Жодна пташка не стрибала гіллям, жодна мишка чи жаба не ворушили опале листя, лише темні смереки чатували таємну розщелину в чорних скелях. І так тут було завжди. Звірі й птаство з давніх-давен оминали недобре місце. Люди називали його Чорним Каменем і заказували сюди ходити.

Діти бавились у хованки, Дмитрик знайшов Дзвінку під копичкою, за пічкою й під путерею, а Дзвінка знайшла Дмитрика у гарбузинні й за собачою будою (його здав пес Шибеник). Знову випала Дмитрикова черга ховатись, і він вирішив віднайти якусь суперкласну схованку! Хай Джмеленя шукає, аж поки не здасться!

Він виліз драбиною на дах прибудови, в яку складали сіно. Звідси добре видно, як унизу Дзвінка нишпорить по всьому подвір’ю, як її тато намагається влучити у криву дровиняку, як вишневе сонце повільно занурюється у смерекове море. А он у вишневому гіллі видно тітку. Тітка Василина визирає крізь дровітчане вікно, тримаючи в руках осоковий листок. Біля неї, ледь виступаючи над підвіконням, видніється капелюшок з барвистою стрічкою і півнячою пір’їною.

— Дументію, Марічка передала шепітливого листа, зараз дізнаємося новини. Головне — спіймати буковий вітерець! — сказала тітка, звертаючись до капелюшка. Раптом Дмитрикову ногу спіймали холодні пальці, він перелякано озирнувся й побачив, що це Дзвінка. Вона все-таки знайшла свого друга, запекала його й саме роззявила рота, щоб щось сказати. Але Дмитрик дав знак помовчати й показав на вікно дровітні. Золотий осоковий листок шепотів. Вітерець доносив до дитячих вух уривки:

— Його викликали… вона з ним говорила… будуть жертви… надто близько до Рожка… хухи бояться…

Тут промінець зник, вітер ущух, а осоковий листок спалахнув і зник. Капелюшок і тітка відійшли від вікна.

Діти перезирнулись. Відпочинок на краю географії набував нового змісту! В Шибеному запахло справжньою таємницею!

— То ми їдемо на курорт? — перепитав Дмитрик, скептично оглядаючи ями на дорозі.

— Колишній курорт, — підправила тітка Василина. — Колись туди щодня їздили паротяги з Відня. Тут відпочивали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших визначних людей з цілої Європи! А потім усе розбомбили в Першу Світову війну.

Невдовзі тітка показала на криничку, навколо якої ґрунт мав іржаво-червоний колір:

— Ось знаменита буркутська вода!

Через декілька хвилин усі зрозуміли, чому буркутську воду називають голодною. Від неї справді з’являється неабиякий апетит! А може, справа ще й у місцевому повітрі, настояному на запахах хвої, й хлюпотінні чистої гірської річки?

На багатті зварили юшку й засмажили місцеві сироїжки зі сметаною. Який то був знаменитий обід!

Потім тітка Василина провела всіх до Лесиної кринички, що була в лісі за кілометр від дороги. Поки родичі відпочивали, тітка пішла збирати трави, а дітлахи, пообіцявши далеко не ходити, пішли досліджувати ліс навколо й назбирати ще грибів.

Збираючи сироїжки, білі й грузді (а може, й інші гриби), дітлахи майже випадково вийшли до галявинки над потічком і затаїли подих. Завалені порепані смерекові стовбури здавалися порослими кудлатим сірим мохом. Але це був не мох, а сотні кудлатих створінь, схожих на мишей, що повсідалися на задні лапки. Але й для мишей вони були завеликі, а їхні пласкі лисі мордульки скидалися на мавпячі личка. Та й які миші на своїх зборах сидять на задніх лапках? А найдивнішне те, що посеред цього сіро-волохатого збіговиська стояла тітка Василина з пістрявим жмутиком у руках, встромлюючи по рослинці в порепини гіляки, що підносилась високо над галявиною.

— Буковий листочок для лісовика, смерекова гілочка для чугайстрів, подорожник для потороч, біловус для полонинкарів, червона бузина для блудів, звіробій для полісунів, рдесник для водяників, а ситник для водяних нявок, — бурмотіла тітка собі під носа. — Хухи, як ви гадаєте, нявкам листа надсилати?

Волохаті створіння защебетали у відповідь, захвилювались, замахали лапками.

— Добре, нявкам знати не треба. Непевні вони! — кивнула тітка Василина, випроставшись перед гіллякою. Хоча тітка й мала поважний вік, років за сімдесят, але стояла на смерековому стовбурі, наче вправна еквілібристка. І лише зараз діти помітили, що стовбури на галявині наче зумисне вкладено у дивну фігуру, схожу на білу сваргу — знак сонця.

Тітка Василина скинула руки вгору, достоту як шамани у фільмах, і швидко зашепотіла. З гори