Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу - Тарас Микитчак

Подвір’я тітки Василини розляглося на горбику під лісом. Звідси видно все село. З тітчиної галерейки воно схоже на складені ківшиком долоні, в які хтось понаставляв десятки хаточок.

Джмеленя зайшла в дровітню. Останні промінчики західного сонця пробивались крізь щілини в дощатих стінах. І в цьому світлі все видавалося таємничим і фантастичним. Драбинки, ширші знизу, вужчі зверху, ряд лопат, сапок і коротесеньких кіс, тіні яких чудернацьким букетом падають на стіну, кострубата дров’яна кладка. Під стріхою сохнуть пуки трав, розливаючи запаморочливі пахощі. Щось шкрябало у кутку, попискувало під дровами, цвіркало під стріхою, за спиною коники-стрибунці організували оркестр. З лісу долинуло совине пугикання, на яке з буди глухо відгукнувся пес Шибеник.

Раптом дровиняка піднеслась угору і попливла вздовж стіни. Дзвінка помітила постать, схожу на чоловічка з кудлатою бородою і розпатланим волоссям. Ця постать і несла дровиняку! А може, це кіт, тільки великий і волохатий? Він тихесенько бурмотів щось собі під ніс. Під Дзвінчиною ногою рипнула дошка. Загадкова постать вмить щезла, а дровиняка гепнулась на долівку. Сонячні промінчики востаннє пробігли шопою і зникли.

— Знайшла дрова? — промовила тітка Василина, нечутно підійшовши до внучки.

— Так. Але тут хтось є. Може, кіт?

— Може, й кіт. А може, й не кіт, — таємниче відповіла тітка.

Діти з тіткою наносили дрів до хати й всілися за стіл. Вечеря була надзвичайною! Банушем виявилась кукурудзяна каша зі шкварками, тертим сиром і густою домашньою сметаною, шупенею — рагу з ріпи (картоплі по-тутешньому) й квасолі. А ще були домашні шинки, ковбаси, сало, сальцесон, котлетки, салат. Вареники з афинами, тобто з чорницею, були перед десертом, а на сам десерт — солодкавий сир вурда з запашним гірським медом, а запивали всі ці смаколики гуслянкою з молока й карпатським трав’яним чаєм. Якось усе помістилось у животі водночас.

Повкладавшись у ліжка, діти бачили у вікнах безліч мерехтливих зірок. У місті вони були бляклі, невиразні, наче їх давно не протирали, а тут, у карпатських глибинах, зірок у сотні разів більше, чистіших і яскравіших, а небо просто глибочезне!

Тихе гуркотання Черемоша швидко навіяло солодкий сон. Дзвінці наснилося, як кіт складає дрова й співає коломийки, а Дмитрику — що він вівчарик і жене отару плаєм у високі-високі гори.

— Пані Лесю, ви хочете сказати, що це Дмитрик узяв купу вовни й шпиці? Він збирається тут в’язати?

— Гєнику, не сварись! — це вже мамин голос.

— А ти, Іванко? Твоєї контрабанди кілограм на двадцять! Фен, праска і ще купа всього!

— Та випадково поклала до того наплічника! — викручувалась мама.

— То мені за малюсінький спінінг має бути соромно, а вам? Та вам не в село їздити з такими здібностями, а контрабанду возити!

— Іванко, а може, він має рацію? — оживилась бабця.

— Нарешті визнали, що це нечесно з вашого боку! — зрадів пан Гєник.

Але теща відразу його розчарувала:

— Я про контрабанду!

Смачно поснідали запашним густим борщем, молоком з домашнім хлібом і бутсом (то твердий сир, подібний на бринзу). Попиваючи молоко, бабусі засперечалися про плани на день.

— Та хай Гєник дрова рубає й сіно перевертає, а ми з Іванкою на город підемо! Ріпу сапати!

— Нє! Ви приперли з такої далі, щоб спину смажити на городі? Хай молоді йдуть на Марічейку, поки гойна погода. А я сє лишу на господарці.

Вирішили йти на озеро. Та ще й яке — гірське! Адже хлюпотить воно просто посеред гори!

— А чого Марічейка так називається? — запитала Джмеленя.

Дмитрик нашорошив вуха.

— То давня історія чи борше легенда. Було колись то озеро глибочезне й прозоре. Якось дочка місцевого ґазди пішла збирати афини на його береги. Її звали Марічкою. Біля озера дівчина стрінула бідного чабанця. Вони покохали одне одного. З того часу Марічка постійно ходила туди зустрічатися з коханим. А її тато про чабанця і чути не хотів. Жадав віддати дочку за багатого старого пана з Жаб’є. Тоді дівчина пішла до озера і втопилась! З того часу воно замулилось, заросло осоками, а береги стали болотом.

— І назвали його Марічейкою, — закінчив Дмитрик. — Бідолаха!

— Чого бідолаха?! У цій історії всі глупі! — заворкотіла бабця Леся. — Що тато не мудрий, бо хотів своїй дочці багатства, а не хотів щастя, що Марічка з чабанцем, бо не втекли кудись світ за очі.

Узявши канапки, компот із ревеню-румбарбару й дощовики, Дзвінка з батьками й Дмитриком рушили західною дорогою, що втікала від села на зустріч річці Шибенці.

Погода була гарною, йшлося добре. За кілометр-другий нагнали шибенських корівок, які походжали берегами, скубучи травичку і з цікавістю позирали на перехожих. Ті корови були дуже мудрими й самостійними, бо самі йшли пастися й самі поверталися додому.

Під чорною скелею стояла висока худа пані. Мала вона сухезного гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок, кущисті брови, бліді вуста й пронизливі вицвілі очі. З-під коркового шолома вибивались нечесані віхті темного волосся, з безрукавки з безліччю кишеньок стирчали кістляві руки, а з шортів — жилаві волохаті ноги, вбрані в мокасини зі зміїної шкіри. Жінка довго вдивлялась у темну розщелину в скелі, тоді уважно обвела поглядом смереки довкола і врешті витягнула золотаву шовкову торбинку й витрясла з неї жовтявий порошок.

— Кості мишей, хворих гикавкою, хвостик щура з більмом на оці, ратиця кози,