Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер
– Ти можеш прийти до мене, – сказав він, – і я тобі все поясню.
– Краще ти до мене, – запропонувала Маргарита, – я ще трохи слаба!
– А ти сама? – уточнив Флоріан.
– Щойно Марі-Луїза привела зі школи малих, – відповіла Маргарита.
Флоріанові це не сподобалося.
– Дитячі верески, – сказав він, – будуть мені заважати пояснювати.
– То давай зустрінемось у «Ваксельберґері», – запропонувала Маргарита.
– Але там гарантовано тусує твій бомжуватий друзяка. А коли я його бачу, я нервуюсь і хочу дати йому в чоло! – сказав Флоріан.
– О'кей, я йду до тебе, – зітхнула Маргарита, поклала слухавку, принюхалася, пошкрябала живіт і вирішила, крім нового матеріалу з математики, нарешті обговорити з Флоріаном і їхній «роман».
«Так далі не можна, – подумала Маргарита, одягаючи плащ, замотуючи шалик і натягаючи шапку. – Він не може постійно хизуватися перед усіма, ніби ми парочка коханців! Він не може всюди розповідати, ідо він зі мною «ходить»! Ми не парочка, ми ніколи нею не були, ми ніколи не «ходили» і не «ходимо» одне з одним!»
Що ближче підходила Маргарита до будинку Кальбів, то ясніше їй ставало, що вона сама не розуміє, як ставиться до Флоріана. Маргарита подумала: «Він мене запитає: якщо ми не «ходимо», то чому я дозволяю йому себе цілувати і обнімати? Він мене запитає: якщо ми не «парочка», то хто тоді? Бо ж якісь стосунки у нас і справді є, зрештою, я ж не з тих, хто обнімається з кожним у класі!»
Маргарита зупинилася перед вітриною взуттєвого магазину і втупилась у вечірні босоніжки зі срібними та золотими ремінцями, хоча насправді вони її анітрішки не цікавили. «Перед тим, як я подзвоню у двері Кальбів, я мушу сама збагнути, що відбувається між мною та Флоріаном! Інакше я не зможу йому нічого пояснити! Інакше це знову буде лише порожня балаканина, й усе залишиться по-старому!» Тому, дійшовши до Флорі-анового будинку, Маргарита вирішила не заходити, а спочатку, незважаючи на погану погоду, холодний вітер і мжичку, обійти ще раз довкола кварталу.
Після першого кола Маргарита дійшла такого висновку: «Мені подобається Флоріан Кальб, відколи він зі мною вчиться, бо він найсимпатичніший хлопець у класі».
Після другого кола Маргарита зрозуміла ще дещо: «Я завжди кажу, – зізналася вона собі, – що дозволяю йому себе цілувати! Але це тільки півправди! Я ж і сама його цілую! І роблю це не тільки тому, що він такий симпатичний, але і тому, що так добре його знаю. Зрештою, ми цілуємося – з перервами – вже понад рік. Вечори пестощів із Флоріаном стали для мене приємною звичкою. Мені буде важко відмовитися від них!»
Маргарита вирішила, що треба зробити ще одне коло, щоби з'ясувати, чи слід їй відверто розповісти Флоріанові, до чого вона щойно докумекалася. «Це все, – подумала Маргарита, -звучить якось не надто приємно». «А крім того, – подумала Маргарита, вирушаючи в четверте коло, – Флоріан скаже, що коли вважаєш якогось хлопця симпатичним і тобі подобається з ним цілуватися, то це і є «кохання», і це називається, що люди «ходять» одне з одним!» «А що я маю на це відповісти? – подумала Маргарита. – І як пояснити, – питала вона себе, – чому я вже не хочу з ним «ходити»?»
«Флоріан – безнадійний йолоп, от чому я не хочу з ним «ходити»! – визнала Маргарита після п'ятого кола. – Бо він нічим не цікавиться, бо в нього погляди, як в останнього міщуха, і купа упереджень, як у цветльської бабусі. З ним нема про що поговорити, з ним не можна ні посміятися, ні посумувати. На нього можна просто дивитися». «Дивитись і доторкатись! А мені цього замало», – сказала собі Маргарита. Однак перед під'їздом будинку вона була змушена визнати, що це – лише її власна проблема й аж ніяк не Флоріанова.
Вона рішуче натиснула на кнопку дзвінка поряд із табличкою «Кальб».
– Ну, нарешті, мала, – долинув із переговорного пристрою голос Флоріана, брама з гудінням відчинилась, і Маргарита побігла сходами вгору.
Флоріан чекав у відчинених дверях. Він обняв її. Незворушна, як скеля, Маргарита дозволила йому це зробити, а через кілька секунд сказала:
– Облиш! Я прийшла по завдання з математики!
– А мені тепер начхати на ці ідіотські завдання, – прошепотів Флоріан Маргариті у праве вухо. – Я не маю зеленого поняття, як їх робити!
Анітрохи не послаблюючи обіймів, Флоріан затягнув Маргариту в коридор і ногою захряснув за собою двері.
Маргарита спробувала звільнитися, та це їй не вдалося. Флоріан був набагато сильніший за неї. Тоді вона розкрила рот і з усієї сили вкусила Флоріана за шию.
– Холєра! – заволав Флоріан. Він відпустив Маргариту й ухопився за вкушене місце. – Холєра ясна! – сипав він прокльонами. – Ти що, спухла?
– Зовсім ні, – крикнула Маргарита. – Але коли я кажу «відпусти», то саме це і маю на увазі! Якщо я не хочу, то не хочу! Зарубай це, будь ласка, на своєму носі! Я тобі не плюшевий ведмедик!
– О'кей, о'кей, добре є, – пробурмотів Флоріан. Він пішов до лазнички, щоби роздивитись у дзеркалі вкушене місце. – От зараза! – кляв усе на світі він. – Тут точно буде синець, і кожен, хто його побачить, відразу здогадається, що це від укусу! Шляк трафить!
Маргарита прихилилася до дверей лазнички і посміхнулася. Властиво, їй зовсім не хотілося посміхатись, але вона знала, що Флоріан може бачити її відображення в дзеркалі, і їй здавалось, що холодна посмішка – це єдиний вид міміки, який пасує до цієї ситуації. Флоріан звернувся до свого відображення:
– Цього не прикриєш, навіть якщо пов'язати під коміром хусточку! – тоді він обернувся до Маргарити і вишкірився:
~ Але якщо вони мене у школі спитають, то я скажу, що це сліди твоїх садистичних захцянок!
– Не смій! – Маргарита перестала посміхатися. – Бо я тебе вб'ю! Слово честі!
– Застрелиш, заколеш чи отруїш? – Флоріан поклав руки Маргариті на плечі й поцілував її в кінчик носа. – Чому така дурепа; як ти, має найгарніший у світі кінчик носа? – спитав він і ще раз поцілував її
