Маргаритко, моя квітко - Крістіні Нестлінгер

Маргарита хотіла вийти в коридор, аби проінспектувати батьків одяг, але раптом почула якісь звуки зі спальні. Тієї ж миті двері спальні відчинилася, з них вийшов тато і блискавично зачинив їх за собою.

– Маргарито? – спитав він і прихилився до дверей. – Чому ти вже тут?

– Бо всі інші грають у гандбол, – сказала Маргарита.

– Ага, точно! Я зовсім забув! – Тато схопився за кінчики вусів і почав їх смикати.

«Що з ним? – подумала Маргарита. – У нього такий дивний погляд. А чого це він о пів на одинадцяту в халаті? І чому під халатом немає піжами? Він же ніколи не спить голий! Можливо, він учора ввечері кудись ходив і довго чаркував, повернувся додому на світанку і не знайшов піжами! Але тоді він був би заспаний, позіхав, тримався би за голову і шукав би в лазничці аспірин!»

Однак тато справляв враження бадьорісінького і добре виспаного. От тільки був дуже спантеличений.

– Ти захворів? – спитала Маргарита.

~ Ні-ні, чому? – здивувався тато і скрутив із вусів шістки.

~ Ти не хочеш іти по магазинах? – спитала Маргарита.

~ Я вже все купив сьогодні, дуже раненько, – сказав тато.

Маргарита спитала себе: «І чого це він стоїть, як приклеєний біля дверей? Він же завжди виходить мені назустріч і дає цьомка!»

– Але я забув купити цигарки, – сказав тато. – Ти могла би бути така ласкава і сходити за ними?

– О'кей, ~ сказала Маргарита. – Але в мене немає грошей!

– Так-так, гроші, – пробурмотів тато і безпорадно озирнувся. Зазвичай його гаманець був у піджаку, а піджак, коли тато не мав його на собі, висів на вішаку в коридорі. Маргарита хотіла принести гаманець. Вона вийшла в коридор. Татового піджака тут не було. Та поряд із його синім плащем висів чорний шкіряний плащ, такий вузесенький, що тато з його габаритами не вліз би в нього і наполовину. «Жіночий, розмір 38» – оцінила Маргарита. Плащ випромінював ніжний аромат. Маргарита вирішила, що це «Міс Діор». '

«Ну, нічого собі!» – пробурмотіла Маргарита. І раптом мов пелена спала їй із очей. А коли її погляд упав на телефонний столик, на якому лежав цілісінький блок цигарок, у неї розвіялись останні сумніви. Маргарита повернулася до вітальні. Тато все ще стояв перед спальнею, як олов'яний солдатик на варті. Маргарита посміхнулася татові.

– Твій гаманець у піджаку, а піджак – у спальні, – сказала вона. – А в коридорі лежить блок цигарок. А я зараз піду геть і прийду у звичний час! Вибач, що потурбувала, мені дуже шкода!

Маргарита кивнула і вибігла з квартири. Вона хихотіла собі під ніс і стрибала по сходах на одній нозі.

«Здуріти можна! – подумала Маргарита, – в нього суботня подружка, а я ввалилася, просто як викапаний старий Кальб!»

До повернення в татову квартиру залишалося дві години, тож їхати додому було не варто. Маргарита вирішила піти у «Ваксельберґер». Там уже була Ґабріела, яка теж не фанатіла від гандбольних змагань, біля неї сиділи двоє з 6-А й Анні Фройденталер.

Маргарита звернулася до Анні:

– Мій брат із твоїм тепер друзі-нерозлийвода!

– Що? – Анні Фройденталер вирячила очі. – Той опецьок, що тусується з Міхі, твій брат?

Маргарита кивнула.

– Твій брат такий самий гімнюк, як і мій? – спитала Анні. Маргарита сказала, що її брат – хороша людина.

– Такого не може бути, – сказала Анні. – Якщо він приятелює з моїм, він мусить бути паскудою. Мій брат тусує тільки з паскудами. Бо нормальні люди з ним не хочуть мати справу!

– Як ти так можеш говорити про свого брата? – щиро обурилася Маргарита.

– Ніде правди діти, – зітхнула Анні й розповіла здивованим друзям, як її брат відривав мухам крильця, щоби спостерігати за їхнім конанням, як, побачивши великого собаку, накладав у штани, а опинившись на безпечній відстані, кидав услід йому каміння. Та найогидніше – це те, як він поводиться з сестрами.

– Він ябедник, стукає на нас, де тільки може, – сказала Анні. – Наприклад, позавчора моя сестра прогуляла урок музики і замість цього пішла на морозиво. То він негайно доповів про це мамі! А коли я не розповіла про незадовільну оцінку з математики, він накапав татові!

– А чому ви йому все це розповідаєте, якщо він такий? -спитав хтось із 6-А.

– Ми не розповідаємо! – сказала Анні – Та нишпорка сама якось усе винюхує! Оцінку з математики він побачив, коли порпався в моєму портфелі, я його на цьому застукала!

– Чудесно! – з огидою вигукнула Ґабріела.

– А чому ви його не провчите? – запитав хлопець із 6-А. Анні знизала плечима:

– Це – безнадійно. Ми його вже лупцювали на печене ябко, – сказала вона. – Не допомагає! Він біжить до тата, і нас карають! Бо ми, бач, так погано ставимося до його коханого синочка!

Ґабріела штурхонула під ребра замислену Маргариту:

– І з таким типом приятелює твій Гансик? Маргарита нічого не відповіла.

– Він завжди приятелює з товстунами, – сказала Анні. -Певно, любить товстих. Раніше його другом був Шлікгофер.

– Що? – скрикнув хлопець із 6-А. – Цей ідіот? Я його репетитор із математики. Він такий телепень, що не вміє навіть ділити!

Анні засміялась:

– Але, здається, в нього вистачило розуму відшити мого брата! Днями я зустріла його в супермаркеті і спитала, чому він уже до нас не приходить, і він сказав, що з такими, як мій брат, він не хоче більше нічого мати! Як на мене, це навіть симпатично!

Маргарита згадала про «Чорний хрест помсти», «Притиколи» і написані лівою рукою листи з погрозами. Вона вже не брала участі в загальній розмові, яка поступово перейшла з паскудного брата на оцінки та паскудних учителів. Коли згодом, перед дванадцятою, Анні розрахувалась і рушила додому, Маргарита пішла з нею і по дорозі розповіла про дивні папери, які знайшла у Гансика. Спочатку Анні нічого не могла второпати. Коли до неї нарешті дійшло, вона лише сказала:

– Все може бути! Мене вже нічого не здивує. Від мого брата можна сподиватися всього, він точно хворий на голову!

– Але ми мусимо щось робити! – вигукнула Маргарита.

– Навіщо? – Анні похитала головою. – Рано чи пізно їх хтось викриє. Цього ж не потерпить жодна доросла людина! І я йому цього бажаю! І моїм батькам – теж. Тоді вони, можливо, нарешті побачать, який