Повітряний замок - Діана Вінн Джонс
Софі окидала кожну наступну фігуру дедалі презирливішим поглядом.
— Як на мене, він геть позбавлений смаку у скульптурі, — зауважила вона.
— Тихіше, о найкрасномовніша пані! — шикнув Абдулла. — Це не скульптури, це дві сотні ангелів-служників, про яких говорив див!
Їхні голоси привернули увагу найближчої хмарної фігури. Вона поворухнулася легким туманним вихором, відкрила величезні мармурові очі й нахилилася, щоб роздивитися килим, який прокрадався повз неї.
— Навіть не думай нас зупиняти! — заявила фігурі Софі. — Ми тут тільки для того, щоб забрати мою дитину!
Гігантські очиська кліпнули. Ангел явно не звик, щоб із ним розмовляли настільки неґречно. За спиною в нього почали розгортатися хмарні білі крила.
Абдулла поспішно схопився на ноги й поклонився.
— Вітаю тебе, о найшляхетніший небесний посланцю, — сказав він. — Те, що трохи грубувато повідомила тобі ця жінка, — правда. Молю тебе, пробач їй. Вона з Півночі. Однак вона, як і я, прибула сюди з миром. Диви доглядають за її дитиною, а ми тут лише для того, щоб забрати немовля і передати їм нашу щонайсмиреннішу і щонайщирішу подяку.
Ангела ця промова виразно зм’якшила. Його крила знову сховалися в імлисті боки, і, хоча дивовижна голова повернулася вслід за килимом, зупинити їх ангел не намагався. Зате розплющив очі ангел навпроти, та й двоє наступних теж повернулися подивитися на прибульців. Абдулла не насмілювався сісти. Він злегка зігнув ноги для рівноваги й кланявся кожній парі ангелів, повз яку пролітав килим. Це було непросто. Килим не гірше від самого Абдулли знав, наскільки небезпечними бувають ангели, і рухався усе швидше й швидше.
Навіть Софі зрозуміла, що дещиця ввічливості таки придалася б. Вона кивала кожному ангелу, повз якого прошмигував килим.
— Добрий вечір, — говорила вона. — А гарний сьогод-ні захід. Добрий вечір.
На більше їй не ставало часу, бо на останньому відрізку алеї килим промайнув вихором. Добравшись до замкових воріт — зачинених — килим пірнув у них, як пацюк у стічну трубу. Абдуллу й Софі залила мрячна вогкість, а тоді вони вискочили на спокійне золотаве світло.
Вони опинилися в саду. Тут килим безвільно хляпнувся на землю, ніби ганчірка для посуду, та так і залишився. По ньому пробігав слабкий дрож: чи то килим у такий спосіб тремтів від жаху, чи то він так по-своєму відхекувався від утоми, чи то і те, й інше.
Оскільки земля в саду виявилася твердою і зовсім не виглядала на хмару, Софі й Абдулла обережно ступили на неї. Під ногами виявився щільний дерен, порослий сріблясто-зеленою травою. Удалині, серед підстрижених кущів, струменів мармуровий фонтан. Софі подивилася на нього, роззирнулася на всі боки й насупилася.
Абдулла нахилився й запобігливо згорнув килим, погладжуючи його й заспокійливо примовляючи:
— Ти показав справжню хоробрість, о найвідважніший із паласів. Ну, ну. Не бійся. Я не дозволю жодному диву, хоч який там він могутній, завдати шкоди жодній ворсинці з твоєї дорогоцінної тканини, жодній ниточці на твоїй облямівці!
— Ви говорите точнісінько як солдат, коли він учинив гармидер навколо Моргана, як той іще був Дряпчиком, — зауважила Софі. — Замок он там.
Вони вирушили до замку. Софі уважно роззиралася навколо і раз чи два тихенько фиркнула, а Абдулла акуратно ніс перекинутий через плече килим. Він час від часу погладжував його, відчуваючи, як той потрохи перестає дрижати. Йти довелося досить довго, тому що сад, хоч і не хмарний, постійно мінявся навколо них; він наче розростався. Підстрижені кущі перетворилися на вигадливі зарості рожевих квітів, а фонтан, який весь час виднів удалині, став чи то кришталевим, чи то хризолітовим. Ще кілька кроків — і все навкруги виявилося заставлене вазами із самоцвітів, всюди росла лапата папороть, а по лакованих колонах вився плющ. Софі фиркала дедалі голосніше. Фонтан тепер, наскільки можна було роздивитися, став срібним і всипаним сапфірами.
— Цей див дозволяє собі надто вільно поводитися із чужим замком, — зауважила Софі. — Якщо тільки я не заплуталася остаточно, то в нас тут була ванна.
Абдулла відчув, як кров приливає до щік. Була тут ванна Софі чи ні, не мало значення: це були сади його мрій. Хазруель знову глузував з нього, як глузував із самого початку. Коли фонтан попереду став золотим, зблискуючи темно-багряними візерунками з рубінів, Абдулла відчув не менше роздратування, ніж Софі.
— Сад має бути зовсім не таким, навіть якщо не брати до уваги постійних змін, які лише спантеличують, — сердито сказав він. — Сад має виглядати природно, з ділянками дикої природи, зокрема — з великим полем дзвіночків…
— Саме так, — погодилася Софі. — Ви лише гляньте на фонтан! Що він собі дозволяє робити з чужою ванною!
Фонтан став платиновим зі смарагдами.
— Сміховинна пишнота! — обурився Абдулла. — От коли я планую свій сад…
Його перервав дитячий крик. Обоє кинулися бігти.
Розділ вісімнадцятий,
у якому трохи забагато принцес
Дитячий вереск наростав. Не було сумніву щодо того, звідки він долинає. Софі й Абдулла кинулися туди уздовж галереї, і Софі, важко дихаючи, висапала на бігу:
— Це не Морган! Це якась старша дитина!
Абдулла подумав, що вона права. У вереску вчувалися слова, хоча розібрати їх йому не вдавалося. До того ж, хоч як би Морган не старався, його маленьких легенів ніяк не вистачило би на те, щоб репетувати аж настільки голосно. Верески досягли майже нестерп-
ної сили, а потім змінилися гострим риданням. Ридання, своєю чергою, перейшло в рівномірне пхекання: «Бу-бу-бу!» — а потім, коли терпіти це пхекання стало вже ну зовсім неможливо, дитя знову підвищило голос до істеричного вереску.
Абдулла й Софі пробігли на звук аж до самого кінця галереї й вибігли в просторий імлавий зал. Там вони завбачливо зупинилися за колоною, й Софі зауважила:
— Це наша вітальня. Роздули її, мабуть, чисто як повітряну кулю!
Зал був дуже великим. Верескливе дитинча стояло саме посередині залу. Виявилося, що це дівчинка — десь так чотирирічна, з гарненькими кучериками та в білій льолі. Личко в неї почервоніло, широко роззявлений рот скидався на чорний квадрат, вона то падала на зелені порфірові плити, то вставала — але тільки для того, щоб знову кинутися на підлогу.
Дівчинка була взірцем до нестями розлютованого маляти. Відлуння в просторій залі повторювало рулади її ридань.
— Це принцеса Валерія, — тихенько пояснила Софі Абдуллі. — Я так і подумала, що це вона.
Над принцесою, яка оглушливо репетувала, темною масою нависав Хазруель. Ще один див, набагато дрібніший і блідіший, намагався сховатися від вересків за його спиною.
— Зроби же хоч що-небудь! — волав дрібніший див. Розчути його слова вдавалося виключно завдяки тому, що його голос звучав, мов срібні труби. — Я з нею вже божеволію!
Хазруель схилив своє велетенське обличчя до мокрого й червоного личка Валерії.
— Манюся принцесонько, — засюсюкав він своїм громовим голосом, — не плач. Тебе ніхто не скривдить.
Принцеса Валерія відповіла йому тим, що спочатку випрямилася й заверещала дивові просто в обличчя, а тоді кинулася ницьма і взялася катулятися по підлозі і щосили брикатися.
— А-а-а! — голосила вона. — Хочу додому!
