Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

— На третьому поверсі, панове. Чужокрайнієць відповідає вашому опису, якщо припустити, що він відрізав кіску, а той молодший хлопець — явно його спільник, про якого ви говорите. 

Абдулла повернувся й навшпиньках побіг нагору, перестрибуючи через сходинки. 

— Повна катастрофа, о найчарівніші із сестер, — захекано випалив він Софі й Летті. — Хазяїн — підступний трактирник — веде сюди поліцаїв, щоб заарештувати мене і солдата. Що ж нам тепер робити? 

Настав час передати командування рішучій жінці. Абдулла виявився невимовно радий, що Софі — саме така. Вона почала діяти негайно. Перш за все Софі зачинила двері й засунула засув. 

— Позич-но мені хустинку, — сказала вона Летті, і коли та дала їй хустинку, Софі стала на коліна й витерла вершки з килима-самольота. — Ходіть сюди, — звеліла вона Абдуллі. — Сідайте зі мною на килим і накажіть йому перенести нас туди, де зараз перебуває Морган. Летті, ти залишишся тут і затримаєш поліцію. Не думаю, що килим зміг би тебе підняти. 

— Чудово, — погодилася Летті. — Я однаково хочу повернутися до Бена, перш ніж король висуне йому обвинувачення. Тільки спочатку я вправлю цьому трактирнику мізки. Буде добра розминка перед зустріччю з королем. 

Летті була не менш рішуча, ніж її сестра, — вона розпрямила плечі й розставила лікті. Її впевнена поза не віщувала нічого доброго ні хазяїну, ні поліції. 

Абдулла був радий і за Летті. Він припав до килима й тихенько зашепотів до нього. Килим затремтів, але якось знехотя. 

— О казкова тканино, о карбункуле і хризоліте серед килимів, — сказав Абдулла, — цей жалюгідний незграбний селюк принижено молить дарувати йому прощення за те, що він пролив вершки на твій безцінний ворс… 

У двері важко загупали. 

— Іменем короля, відчиніть! — закричали зовні. 

Часу на те, аби й далі підлещувати килим, не залишилося. 

— Килиме, благаю, — шепнув Абдулла, — перенеси мене і цю пані туди, куди солдат забрав маля! 

Килим роздратовано здригнувся, проте послухався. Він метнувся вперед у звичайній своїй манері — прямо крізь зачинене вікно. Цього разу Абдулла був напоготові і встиг помітити скло й темний перепліт рами, що мигнули перед ним, немов водяна гладінь, і тут же вони пролетіли крізь вікно й здійнялися над срібними кулями, які освітлювали вулиці. Однак Абдулла не мав певності, чи бачила це Софі. Вона обома руками вчепилась йому за плече, тож він схильний був припустити, що очі в неї міцно заплющені. 

— Не зношу висоти! — сказала вона. — Хоч би це було недалеко. 

— Цей надзвичайний килим, о найшановніша відьмо, понесе нас із усією можливою швидкістю, — відповів Абдулла, намагаючись одночасно переконати в цьому й Софі, і килим. Він не мав певності, чи це справило враження хоч на когось із них. Софі і далі боляче чіплялася за його плече і час від часу налякано зойкувала, а килим жваво промайнув понад самими вежами й вогнями Кінгсбері, тоді зробив різкий розворот над куполами, які, як можна було судити, належали палацу, і зайшов на нове коло над містом. 

— Що ж це він робить? — видихнула Софі. Видно, вона таки не до кінця заплющила очі. 

— Тихіше, о найхолоднокровніша з чаклунок, — заспокоїв її Абдулла. — Він усього лише кружляє, щоб набрати висоту, як це роблять птахи. 

У глибині душі він був упевнений, що килим збився зі сліду. Але коли вогні й куполи Кінгсбері пронеслися під ними втретє, Абдулла зрозумів, що його припущення випадково виявилося правдою. Тепер вони летіли на кількасот футів вище. На четвертому колі, яке було розлогіше від третього, хоча настільки ж стрімке, Кінгсбері перетворилося на купку вогників-самоцвітів далеко-далеко внизу. 

Софі глянула донизу і тут же втягнула голову в плечі. Вона ще міцніше вчепилась в Абдуллу, хоча за мить до того йому здавалося, що міцніше вже нікуди. 

— О страхіття небесні! — ойкнула вона. — Ми досі піднімаємося! Цей мерзенний солдат напевно потяг Моргана в погоню за дивом! 

Вони піднялися вже так високо, аж Абдулла почав побоюватися, що Софі може мати рацію. 

— Не сумніваюся, що він бажав урятувати принцесу, сподіваючись на щедру винагороду, — сказав Абдулла. 

— А от не треба було тягти із собою мою дитину! — заявила Софі. — Хай-но він мені попадеться! От тільки як йому це вдалося — без килима? 

— Мабуть, він наказав джинові нести його за дивом, о місяцю материнства, — пояснив Абдулла. 

Софі знову перепитала: 

— Якому такому джинові? 

— Запевняю вас, о найпросвітленіша чарівнице, що мені належав не тільки цей килим, а й джин, хоча ви, здається, жодного разу не звернули на нього уваги, — відповів Абдулла. 

— Вірю вам на слово, — сказала Софі. — Говоріть, говоріть, інакше я подивлюся вниз, а якщо я подивлюся вниз, то впаду, я знаю! 

Що ж до Абдулли, то, оскільки Софі не ослабляла мертвої хватки, він знав, що в такому разі впаде разом із нею. Кінгсбері перетворилося на затягнену імлою яскраву крапку, що виринала то з одного боку килима, то з іншого, в міру його невпинного руху вгору по спіралі. Решта Інгарії простиралася навколо, немов величезна темно-синя таріль. Від думки про падіння з такої висоти Абдулла перелякався майже так само, як і Софі. Він став поспішно оповідати їй про свої пригоди — як він познайомився із Квіткою-в-Ночі, як султан замкнув його у в’язниці, як люди Кабула Акби (які насправді були ангелами) виловили пляшку із джином з озерця в оазі та як важко виявилося вигадати бажання, яке підступний джин не зміг би обернути на зло. 

На цей час Абдулла вже побачив і пустелю. Вона здавалася блідим морем на південь від Інгарії, хоча килим уже піднявся так високо, що майже нічого внизу не можна було розрізнити. 

— Тепер я розумію: солдат погодився, що я виграв заклад, бо хотів переконати мене у своїй чесності, — зажурено сказав Абдулла. — Думаю, він весь час хотів украсти джина, та й килим, мабуть, теж. 

Софі зацікавилася. На превелике полегшення Абдулли, вона навіть трохи послабила хватку. 

— Не можна винити цього джина за те, що він усіх ненавидить, — сказала вона. — Просто згадайте, як вам було, коли вас кинули в підземелля. 

— Але солдат… — почав було Абдулла. 

— А це зовсім інша річ! — обурилася Софі. — Постривайте лише, ото вже я до нього доберуся! Ненавиджу людей, які розчулюються над тваринками і водночас прагнуть обвести навколо пальця кожного стрічного! Але повернімося до того вашого джина, — скидається на те, що див сам підлаштував так, щоб цей джин опинився у вас. Чи не здається вам, що все це є частиною тієї схеми, за якою ображені наречені викрадених принцес мають допомогти диву позбутися його брата? 

— Думаю, так, — відповів Абдулла. 

— Отже, коли ми доберемося до замку в хмарах — якщо, звичайно, ми прямуємо саме туди, — міркувала Софі, — то могли б розраховувати на цих інших ображених женихів, які поспішають визволяти своїх коханих… 

— Не виключено, — обережно відповів Абдулла. — Однак, о найдопитливіша з кішок, я собі пригадую, що як тільки див заговорив, ви негайно втекли в кущі, а крім того, сам див дав зрозуміти, що чекають у замку тільки мене. 

Проте він таки поглянув догори. Ставало дедалі холодніше, а зірки тепер здавалися настільки близькими, що від цього робилося якось незатишно. У темній синяві неба прорізався срібний відтінок — мабуть, звідкись