Повітряний замок - Діана Вінн Джонс

— Ні. Вони підкоряються тільки Бенові, — відповіла Летті. 

Абдулла подумав про розстелений килим і про пляшку з джином у руці солдата. 

— У такому разі, о пара перлин, — сказав він, — і найчарівніші пані, я, з вашого дозволу, поспішу назад у готель, поки там не стали занадто скаржитися на галас. 

Софі й Летті хором відповіли, що теж підуть із ним. Навряд чи Абдулла міг би їх винити, однак у наступні хвилини був дуже до цього близький. Адже Летті у своєму делікатному стані, судячи з усього, не могла швидко бігати по вулицях. Коли вони пробиралися через хаотичні розсипи зруйнованих чарів у сусідній кімнаті, чарівник Саліман на мить відволікся від гарячкового будівництва якихось нових пристроїв серед руїн і звелів Манфредові підготувати бричку. Поки Манфред квапливо виконував наказ, Летті повела Софі нагору, щоби переодягти її у більш відповідне вбрання. 

Абдуллу залишили міряти кроками вітальню. До честі всіх учасників, чекати йому довелося не більше п’яти хвилин, однак за цей час Абдулла разів з десять підходив до вхідних дверей і сіпав за клямку, щоразу переконуючись, що двері зачаровані й відкрити їх неможливо. Він думав, що збожеволіє. Йому здавалося, що минуло не менше ста років, перш ніж у вітальню спустилися Софі й Летті — обидві в елегантних сукнях для світських візитів, і Манфред відчинив двері, за якими на бруківці вже чекала відкрита бричка, запряжена прекрасним гнідим. Абдуллі кортіло одним стрибком заскочити в бричку й ляснути коня батогом. Але це, звичайно ж, було б зовсім не чемно. Тож йому довелося чекати, поки Манфред підсадить у бричку дам і вмоститься на козлах. Абдулла ще тільки намагався втиснутися поруч із Софі, як бричка вже часто-часто зацокотіла колесами по бруківці, й усе одно йому здавалося, що все це відбувається недостатньо швидко. Йому була нестерпною вже навіть сама думка про те, чим там займається солдат. 

— Сподіваюся, Бен зуміє швидко налагодити нові охоронні чари для принцеси, — тривожно повторювала Летті, доки кінь жвавою риссю віз бричку по широкій площі. 

Не встигли з її вуст злетіти ці слова, як пролунала ціла низка частих вибухів — так, ніби хтось невміло запустив феєрверк. Десь гнітюче й поспішно задзвонив дзвін: бом-бом-бом. 

— Що це? — запитала Софі, а потім сама й відповіла на власне запитання, показуючи в небо: — Ой, хай йому грець! Онде, дивіться! 

Абдулла витягнув шию, щоби подивитися, куди вона показує. Він ледь встиг помітити широко розгорнуті чорні крила, що закривали зірки над найближчими куполами й шпилями. Нижче, на вершечках декількох веж, він помітив кілька малюсіньких спалахів 

і почув звуки пострілів: солдати намагалися влучити 

в крила. Абдулла міг би їм пояснити, що проти дива це нічого не дасть. Див спокійнісінько махав крильми 

і здіймався, описуючи над містом кола, дедалі вище, аж поки зник у густій синяві нічного неба. 

— Це ваш приятель див, — сказала Софі. — Боюся, даремно ми відволікли Бена в найвідповідальніший момент. 

— Див якраз і розраховував, що ви це зробите, о колишня кішко, — відповів Абдулла. — Якщо пам’ятаєте, він сказав, уже відлітаючи, що один із нас допоможе йому викрасти принцесу. 

Тепер на сполох почали бити й інші дзвони міста. Городяни повибігали на вулиці й дивилися в небо. Бричка стукотіла по бруківці на тлі наростаючого гулу юрби й котилася все повільніше й повільніше, бо все більше й більше людей висипалося з будинків на вулиці. 

Судячи з усього, городянам було достеменно відомо, що саме сталося. 

— Принцесу викрали! — долинало до Абдулли. — Принцесу Валерію забрав диявол! 

Більшість мешканців міста була приголомшена і перелякана, але довелося почути й один чи два голоси, що висловлювали іншу думку: 

— Цей придворний маг заслуговує на шибеницю! За що йому платять? 

— Ой, лишенько! — забідкалася Летті. — Король же нізащо не повірить, скільки зусиль Бен доклав, щоби цього не трапилося! 

— Не бійся, — сказала Софі. — Як тільки заберемо Моргана, я піду й усе королю розповім. Мені дуже добре вдається про все йому розповідати. 

Абдулла їй повірив. Він нетерпляче завовтузився на сидінні. 

Минуло, як здавалося, ще зо сто років, хоча насправді, можливо, не більше п’яти хвилин, і бричка протиснулася через заповнений натовпом двір готелю. Усі люди дивилися вгору. 

— Я бачив крила! — долинуло до Абдулли. — Це був велетенський птах із принцесою в пазурах! 

Бричка зупинилася. Абдулла міг нарешті дати волю нетерпінню. Він зістрибнув на землю і заволав: 

— Дорогу, дорогу, люди добрі! Прибули дві відьми у важливій справі! 

За допомогою криків і штурханів йому вдалося провести Софі й Летті до дверей і заштовхнути їх усередину. Летті була страшно збентежена. 

— Вам не треба було цього казати! — дорікнула вона. — Бен не хоче, щоб усі знали, що я відьма. 

— Зараз йому не до того, — відповів Абдулла. Він підштовхнув сестер повз остовпілого хазяїна і далі до сходів. 

— Це відьми, про яких я говорив, о володарю райського пристанища, — повідомив Абдулла хазяїнові. — Вони тривожаться за кішок. 

Він помчав сходами, перестрибуючи сходинки. Він обігнав Летті, потім Софі й вилетів наверх. Тут він різко відчинив двері номера. 

— Не робіть нічого необ… — почав він — і замовк, зрозумівши, що навкруги стоїть цілковита тиша. 

У кімнаті нікого не було. 

Розділ сімнадцятий, 

у якому Абдулла нарешті добирається до Повітряного Замку 

Серед залишків вечері на столі стояв кошик з подушкою. На одному з ліжок виднілася вм’ятина, над якою клубочилася хмарка тютюнового диму, так ніби ще мить тому солдат лежав там і палив люльку. Вікно було зачинене. Абдулла кинувся до нього, збираючись відчинити його й визирнути назовні — без жодної особливої причини, а просто тому, що нічого іншого йому не спало на думку — і спіткнувся об блюдечко, повне вершків. Блюдечко перекинулося, жовтувато-білі вершки довгою смугою хлюпнули на килим-самоліт. 

Абдулла вражено завмер, дивлячись на нього. Принаймні килим на місці. Що б це могло означати? У кімнаті не було ні сліду солдата й, поза сумнівом, ні сліду голосистого малюка. А ще, зрозумів Абдулла, оббігши очима всі закутки кімнати, які тільки могли спасти йому на думку, у кімнаті не було ні сліду пляшки з джином. 

— О, ні! — вигукнула Софі, з’явившись у дверях. — Де ж він? Він не міг зайти далеко, адже килим залишився тут! 

Абдулла пошкодував, що не може відчувати такої ж упевненості. 

— Я не хотів би непокоїти вас, о мати найпрудкішого з малюків, — сказав він, — однак мушу зауважити, що джин, очевидно, теж зник. 

Чоло Софі прорізала зморщечка подиву. 

— Це ж який такий джин? 

Поки Абдулла згадував, що коли Софі ще була Північчю, вона начебто взагалі не помічала джина, у дверях з’явилася й Летті, яка важко сапала і трималася за бік. 

— Що сталось? — видихнула вона. 

— Їх тут нема, — відповіла Софі. — Думаю, солдат відніс Моргана до господині. Вона мала би краще знатися на немовлятах. 

Почуваючи, що чіпляється за соломинку, Абдулла запропонував: 

— Я сходжу дізнаюся. 

«Цілком імовірно, що Софі має рацію, — подумав він, збігаючи першим прольотом. — Саме так повелися б більшість чоловіків, опинившись зненацька сам-на-сам із розплаканим немовлям, — якщо би, звичайно, в іншій руці в цього чоловіка не було пляшки з джином». 

Нижній проліт був запруджений людьми, що піднімалися, — людьми у важких чоботях і якихось мундирах.