Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
Я майже чула замислений дідусів голос. «Якщо цих людців не покарати так, щоб серця всіх, хто вирішить улаштувати бійню, назавжди наповнилися жахом…»
Я не могла цього дозволити. Тільки не в місті, яке стало моєю територією.
Востаннє, коли я намагалася докричатися до дідуся, він угатив у мене вогняною кулею. Але будь-який дракон, гідний власної луски, піде й не на такий ризик, аби захистити свої скарби й тих, хто став для нього родиною. А в цій кімнаті таких було повно.
Я не дозволю, щоб комусь із них завдали шкоди.
— Треба це зупинити, — звернулася я до Сілке.
Горст недовірливо реготнув.
— І як ти плануєш це зробити? Та якби ти побачила справжнього дракона…
— Я збираюся зустрітися зовсім не з драконами. — І прикипіла очима до Сілке. — Ти знаєш кожен дюйм цього міста. Зможеш провести мене до короля і кронпринцеси? Мені треба поговорити або з ним, або з нею. Терміново.
Сілке витріщилася на мене. Потім розреготалася, звільна хитаючи головою.
— Йой, Авантюрино, — мовила вона. — Я завжди знала, що ти трохи відрізняєшся від нас усіх. Але дотепер я не розуміла, що ти геть божевільна.
— Чудово. — Я відсунула філіжанку з шоколадом, що так і лишилася неторканою, на середину столу й рушила до дверей. — Отже, сама знайду спосіб із ними зустрітися. Якось знайду. Але…
— Е, ні. — Сілке наздогнала мене й ухопила за руку. — Слово честі, я б ні за що в цілому світі таке не проґавила. До того ж… — Вона з жалем роздивилася мене від маківки до п’яток. — Давай-но глянемо правді в очі. Може, ти просто геніальна підмайстриня шоколатьє, але зараз твоє вбрання пасує для відвідин короля не більше, ніж те, у якому ти була, коли щойно з’явилася в місті. Як ти сподіваєшся вмовити королівську варту пропустити тебе, якщо вбрана як покоївка? Без мене тобі не впоратися.
Власне, саме тому я її й попросила мені допомогти. Незнайоме тепло, схоже на тихе, невгасиме полум’я, спалахнуло в грудях, коли я глянула на її обличчя й побачила, що вона всміхається.
А щодо вбрання…
Я вивільнила руку й поквапилася до шафки, де лежала моя лусочка. Може, з королем вона мені й не зарадить, але, якщо Сілке подужає провести мене крізь кровожерливих людців, залучених до цього шарварку, то незабаром я говоритиму зі своєю родиною. І цього разу достоту знайду спосіб змусити їх себе вислухати.
І в мене був тільки один талісман — саме те, що треба, щоб нагадати собі, хто я насправді і що в мене є не лише людська шкіра, а й луска.
Марина мала рацію. Досить уже ховатися, саме час додати трохи барв.
Я сунула сріблясто-багряне вбрання-лусочку під пахву й повернулася до Сілке, ладна вирушати назустріч драконячому полум’ю.
— Але це дурня якась! — Дітер заступив нам шлях, не встигли ми ще й дверей дістатися. — Сілке, я завжди знав, що ти геть нерозважлива, та, слово честі, ти не можеш просто гасати містом, коли до нього летять дракони!
Сілке звела брову.
— Якщо до нас летять дракони, — мовила вона, — то я вже краще у свої останні хвилини братиму участь у шаленій пригоді, ніж ховатимусь, тремтячи від жаху!
Він глянув на неї знизу вгору, схрестивши руки на грудях.
— Тобі ж лише тринадцять років! — вигукнув він. — Якби тут були мама й тато, вони пояснили б тобі, що ти поводишся безвідповідально й геть по-дурному!
— Ні, — різко перервала його Марина. — Власне, вона має рацію. Горсте?.. — Жінка озирнулася до нього. — Не знаю, як ти, але, якщо це остання година мого життя, я хочу присвятити її найголовнішому. Як щодо питання, що його ти постійно мені ставиш?
Горст вирячив очі. Відтак з якоюсь нервовою усмішкою відійшов від стіни й рушив до Марини.
— От просто зараз? — спитав він. — От просто зараз ти нарешті зголошуєшся стати моєю дружиною?
Марина форкнула.
— Ти схибнувся? Де ми о такій порі знайдемо мирового суддю, ще й без попередньої домовленості? — Вона показала на плиту. — Ні, я маю на увазі шоколад.
— Певна річ. — Горст завів очі, плечі його розпружилися. На обличчі з’явилася легенька усмішка. — Отже, ти нарешті згідна провести мій експеримент? Готуватимеш шоколадний крем не за своїм рецептом, а за моїм?
— А чому б і ні? — Марина всміхнулася йому й узяла дерев’яну ложку. — На смак він буде просто жахливий, я цього певна, і взагалі, просто блюзнірство братися за таке на моїй кухні… але, якщо нас усіх усе одно спалять… тоді гаразд, я тебе ущасливлю… — Вона загрозливо змахнула на нього ложкою. — Але попереджаю, якщо ми виживемо, тобі доведеться з’їсти цю гидоту — усю, до останньої краплинки, ще й вилизати казанок. І щоб ніяких нарікань!
Горстова усмішка поблякла, і він легенько похитав головою.
— На відміну від усіх вас, — мовив він стиха, — я бачив дракона. Це сталося дуже давно і далеко звідси… Тож ні. Не думаю, що сьогодні ми матимемо бодай одненький шанс… — Він зітхнув і рвучко розчахнув двері кухні. — Я принесу стіл і стільці з зали. Дітере?.. Хочеш залишитися й скуштувати нову страву?
Дітер витріщався на нас, хитаючи головою.
— У цій кухні всі, окрім мене, геть подуріли.
— Ну, тоді… — мовила Сілке з гострою, наче бритвене лезо, посмішкою, — не дивно, що мені так тут подобається. Відступися лишень з дороги, великий братику.
Вони прикипіли одне до одного поглядами. Я тим часом звела очі на Марину, підбадьорюючи саму себе.
— Мені справді треба йти.
— Розумію. — Вона впевнено мені кивнула. — Іди. Може, тобі вдасться вкласти трохи здорового глузду до тієї дурної королівської довбешки. А тоді повертайся… бо я не хочу знову втратити свою підмайстриню.
Я була щиро впевнена, що на той момент уже встигла побувати на майже всіх вулицях Драхенбурґа. Але я помилялася.
Сілке вела мене вузенькими покрученими провулками, де мені досі жодного разу не випадало бувати. Ми проходили попід мостами, де юрмилися, збившись докупи, перелякані люди. Багато хто з них стискав чималі клунки, набиті найціннішими для них речами.
Щоразу, зводячи очі до неба, я бачила там маленькі крилаті силуети, які беззаперечно наближалися, хоча й були ще на значній відстані, —