Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

— Що?! — витріщилася на мене Марина. — Та ти взагалі хоч слово чула з того, про що я тобі тут розводилася?

Я дивилася на неї, геть розгубившись.

Марина похитала головою.

— Я тобі розповідала, як я власноруч усе зруйнувала, Авантюрино! Пояснювала, чому на мене накотило, коли прибули король із родиною! Я тобі розповідала… — Вона затнулася, захлинувшись повітрям — наче довго бігла й страшенно захекалася. — …Я тобі намагаюся пояснити, що іноді, коли вже схибила, тобі здається, що позбутися споминів про це не вдасться ніколи. Страх накриває тебе, коли найменше цього очікуєш. Але… — Вона подарувала мене роздратованим поглядом. — …це не привід для того, щоб скласти руки! Ну втратимо ми «Шоколадне серце», що з того? Ми почнемо все знову, та й по всьому, навіть якщо доведеться повештатись п’ятьма королівствами, щоб знайти нове місце. Ти що, справді вважаєш, ніби я так легко відступлюся?

Мені перехопило дух.

— Але ж… Це ж не ви все зіпсували. Ви залишили кухню на мене. Це був мій обов’язок — захистити крамницю, коли прийшли оті посіпаки лорд-мера. Я…

— Твоя правда, — погодилася Марина. — Але чия це була провина? Хто залишив підмайстриню, яка пропрацювала в шоколадному будинку менше ніж два тижні, головною на кухні саме тоді, коли нам конче потрібна була більш досвідчена людина біля стерна?

Вона нетерпеливо форкнула.

— Відповідь на це питання проста: ми обоє, я й Горст, якщо ти ще до цього не допетрала. Може, я й готую найкращий шоколад у Драхенбурзі, але от дипломат із мене достеменно кепський. Це обов’язок Горста, а того дня його також не було поряд. Еге ж, ми обоє надто захопилися тим, що лаялися на другому поверсі, саме тоді, коли були страшенно потрібні на першому, у залі…

Ніздрі її затріпотіли.

— Але не можу сказати, що ситуація бодай трохи покращилася, коли найліпша моя підмайстриня раптом схопилася й гайнула світ за очі саме тоді, коли до мене стало доходити, що ми накоїли!

Забувши, як дихати, я прикипіла до неї очима.

Вона роздратовано похитала головою й звела на мене погляд.

— На Бога, дівчинко, не вдавай, що ти геть нічого не тямиш! Може, у тому шарварку ти й спалила тістечка, але я скуштувала той гарячий шоколад, що ти його приготувала!

Я закашлялася, давлячись повітрям.

— І? — прошепотіла я.

Вона знизала плечима.

— Непогано, — мовила стримано. — Особливо як на першу спробу.

У моїх грудях щось вибухнуло. Плечі розпросталися. Губи розповзлися в найдурнішу усмішку в людській історії.

Я приготувала перший у своєму житті гарячий шоколад, і він вийшов непоганим! Так сказала сама Марина! А вона ніколи, ніколи не хвалила, якщо на це не заслуговуєш!

— А Горстові й тістечка стали до вподоби, — зауважила тим часом Марина. — Я збиралася їх викинути, бо дуже підгоріли, але він одне поцупив і зжер. І сказав… — Вона насупилася. — … Що ж він сказав? А, так. Сказав, що воно на смак таке, як на запах, коли тісто ще сире.

Очі мої розширилися.

— Тобто…

Щось у цій фразі здалося мені дуже знайомим… Йой! Хіба ж не про це я думала, коли готувала? «Будь ласка, нехай, коли тістечка будуть готові, на смак вони виявляться незгірш, ніж їхній теперішній запах…»

— Повна дурня, авжеж, — додала Марина. — Але це ж Горст! Він завжди мріяв бути поетом, хоча так і не скажеш… Утім ота твоя подружка, дівуля, яка написала листівку, — вона випила аж дві чашки твого гарячого шоколаду того дня й відтоді ним просто марить. Її аж заціпило на думці нас урятувати.

— Справді? — Це було так не схоже на цинічну, хитромудру Сілке.

— Угу. — Марина кивнула з незбагненним виразом обличчя. — І вона так старанно тебе шукала…

Я насупилася, намагаючись це збагнути.

— Це для того, щоб я ще приготувала їй гарячого шоколаду?

— Гм, — мовила Марина. — Про це маєш сама в неї спитати, якщо не годна второпати відповідь.

Вона звелася.

— А зараз… Не знаю, як тобі, а мені вже час повертатися до роботи. У мене немає змоги просто сидіти тут і правити теревені, наче якась шляхтянка…

— Авжеж, — мовила я глухо й підхопила кошик, що стояв на колінах.

Оце й усе? Вона зараз піде?

— Отже? — поцікавилася Марина. — Що ти вирішила? — Вона подарувала мене важким поглядом. — Що, так і ховатимешся до скону, просто для того, аби знову не схибити? Чи, може, ти готова викинути цю сквашену порцію свого життя, наново замісити себе й працювати щосили, щоб усе вийшло якнайкраще? — Вона схрестила дужі руки на грудях. — Інакше кажучи, підмайстрине… ти йдеш зі мною чи ні?

Я витріщалася на неї, роззявивши рота. На мить перед очима все попливло. А потім…

Несамовите й радісне драконяче ревіння вихопилося з моїх грудей. Я скинула руки, жбурнула Ґретин кошик якнайдалі, усією душею віддаючись власній пристрасті до шоколаду.

Овочі, фрукти, торбинки з крупами розлетілися навсібіч голубам на радість, а я схопилася на ноги, закинула голову й щасливо загорлала — так, що мене почула вся площа. Може, ніхто цього й не бачив, але, скинувши в повітря руки, я знала, що мій хвіст зараз несамовито хвецяє, а крила розпростерлися на всю широчінь.

Глибокий сміх Марини огорнув мене. Я підстрибнула й заходилася вигецувати біля фонтана. Голуби порснули навсібіч, а люди витріщалися на мене, тицяли пальцями й шепотілися, наче ніколи не бачили щасливого дракона.

— Це означає «так», наскільки я розумію?

Марина, досі всміхаючись, похитала головою й рушила вперед, не зважаючи на шокованих витріщак.

— Давай-но викидай свій надлишок енергії зараз, дівчинко, допоки ми не повернулися. Ніяких диких танців у моїй кухні я не терпітиму, попереджаю одразу. Останнє, що мені треба, це розгепаний посуд.

— Не хвилюйтеся. — Я поквапилася за нею із сяйливою усмішкою — і таку саму усмішку побачила на обличчі Сілке, яка вигулькнула з натовпу й приєдналася до нас. — Я такого собі ніколи не дозволю.

Урешті-решт, я була драконом. А це означало, що нічого важливішого за захист скарбниці й родини для мене не існувало, особливо тепер, коли я знала, що мало їх не втратила.

— Порозумілися? — спитала Сілке, крокуючи обіч мене. — Ну й чудово. Бо, мушу сказати, Авантюрино, мені страшенно кортить ковтнути твого гарячого шоколаду. І…

— Авантюрино? — вереск Ґрети черкнув мені по вухах. Вона пропихувалася до нас крізь натовп. — Це що ти таке коїш? Де мій кошик? Хто ці люди, з якими ти розмовляєш? — Захекана, вона врешті пропхалася до нас і зупинилася,