Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Власне, — мовила Марина твердо, — вона працює в моєму шоколадному будинку. Упродовж останніх двох тижнів вона була моєю підмайстринею.
— Що? — Ґрета роззявила рота.
— Не пам’ятаю, щоб я дозволяла тобі піти, чи не так, Авантюрино? — Марина звела брови.
Я всміхнулася до неї, полегшення нуртувало в моїх жилах розтопленим золотом.
— Ні, я пішла сама. Мене ніхто не виганяв.
— Отже, ти порушила свій контракт підмайстрині? Гм… — Сілке суворо похитала головою й зацокала язиком. — Магістратові це не сподобається. Що каже закон з приводу працедавців, які ошуканством примушують підмайстрів розривати контракт? — Вона безневинно схилила голову до плеча, роздивляючись Ґрету. — Там тільки штраф треба сплатити? Чи ще щось зазначено про три дні за ґратами? Геть із голови вилетіло. А ви не пригадуєте?
У Ґрети в горлі щось забулькотіло.
— Я… магістрат… що? Що?!
— Можливо, — солодкаво мовила Сілке, — ви краще просто виплатите Авантюрині гроші за цей тиждень, і по всьому?
— Я… але… Я не мушу їй платити! Я ж була до неї така добра! — засичала Ґрета. — І… ви що, сказали «шоколадний будинок»? Авантюрино?
— Забудь, — звернулася я до Сілке, похитавши головою. — От. — Я витягла з кишені ті монети, які дала мені Ґрета і які я не встигла витратити, та кинула їх їй. — Свій кошик знайдете біля фонтана. Може, голуби ще не все зжерли. А те, що зжерли, можете вирахувати з моєї платні.
— Платні? — заверещала Ґрета. — Та я ж ніколи…
— То що, готова взятися до праці? — спитала мене Марина.
Я здерла з голови капелюшок і жбурнула його на землю, продемонструвавши всьому світові своє підстрижене волосся.
— Так!
— Ням-ням, — пробурмотіла Сілке й усміхнулася, наче вже занюхавши гарячий шоколад.
Утрьох ми пішли геть, лишивши напризволяще Ґрету, яка щось безладно белькотіла в нас за спинами.
Розділ вісімнадцятий
Коли після трьох днів відсутності я увійшла до «Шоколадного серця», яскраве сонячне світло, що лилося крізь шиби, так підсвічувало червоно-золоті стіни, наче вони були пойняті полум’ям. Тут було так тепло й затишно, що я навіть не одразу збагнула, що всі до одненького столики в залі стоять порожні.
Двостулкові двері, що вели до кухні, рвучко розчахнулися, і крізь них увірвався Горст — із вибалушеними очима, вишкірившись у широчезній усмішці… аж потім побачив, хто прийшов.
— А… — Він похнюпився. — Це ти…
Марина завела очі.
— Я привела назад нашу підмайстриню, якщо ти раптом цього не помітив.
— Що? Йой, перепрошую. — Він видушив до мене вибачливу подобу усмішки. — Радий тебе бачити, Авантюрино. Як добре, що ми тоді тебе не вигнали. Марина сказала, що мені сподобалися твої тістечка?
Мені було приємно це чути. Але потім він знову глянув на порожні столики — і понурився ще дужче. Я відчула, що в мене теж псується настрій.
— То що, сюди взагалі ніхто більше не потикається?
Марина підтиснула губи.
— Якщо всім так до вподоби боятися побрехеньок і чуток, хай собі. Немає жодної причини, яка примусила б нас до скону сидіти в Драхенбурзі. Я не проти почати все спочатку деінде, після того як завершиться термін оренди.
Горст навіть не глянув на неї. Коли він заговорив, голос його звучав так утомлено й призвичаєно, наче всі три дні вони лише про це й сперечалися.
— Це було б непогано, якби в нас були гроші, щоб почати все спочатку. Але, як тобі чудово відомо, ніяких грошей у нас немає, а тому…
— Хай там як, ви не можете поїхати! — вигукнула Сілке квапливо. — Та ви про мене подумайте! Це ж моє місто! Я не можу його покинути! А який ще шоколадний будинок у Драхенбурзі дозволить мені стирчати в ньому цілими днями й пити гарячий шоколад на кухні, коли заманеться?
Марина форкнула.
— І на цій зворушливій ноті… — Вона рушила до кухні. — Гайда, Авантюрино. Я хочу, щоб ти знову спробувала приготувати гарячий шоколад, але цього разу під моїм наглядом.
Я поквапилася за нею. Сілке теж не відставала. Але я не втрималася і, перш ніж зачинилися двері, озирнулася, щоб востаннє глянути на понурені плечі Горста, який дивився на порожню залу.
Я захоплювалася Мариною більше, ніж будь-ким у цілому світі. Утім, можливо, Горст і справді краще за неї розумівся на грошах?
Із самісінького дитинства за ліжко мені щоночі правили золото й прикраси із самоцвітами. Тепер я зголосилася б віддати будь-що хоча б за крихітну часточку моєї колишньої ліжниці, аби врятувати шоколадний будинок. Проте ця думка змусила мене з раптовим тремом згадати про моє теперішнє помешкання. Я кинулася до шафки, де залишила вбрання-лусочку, і полегшено зітхнула, витягнувши його назовні. Ось воно.
Тканина мінилася в руках сріблясто-багряним потоком, гарненькі лусочки перепліталися й поєднувалися одна з одною в ідеальній гармонії. Від самого погляду на них у мене заскімлило в грудях. Я мусила стиснути вбрання, щоб утриматися й не сховати в ньому обличчя та не розплакатися від полегшення просто на очах у всіх присутніх.
Проте Марина із Сілке, авжеж, усе помітили. Приховати власні почуття від цих двох було неможливо.
— Не хвилюйся, — мовила Марина. Вона саме мила руки й навіть не повернула до мене голови. — Я її не займала, поки тебе не було. Так приємно, що тут залишилося бодай щось яскраве, особливо тепер, коли ти стала вдягатися, що твоє дерево… як майже всі в цьому місті… — Вона форкнула, скоса глянувши на темно-зелене вбрання Сілке.
— Перепрошую, — мовила та. — Це мій шпигунський однострій. Мені треба було злитися з натовпом, щоб вистежити Авантюрину.
Вона підійшла до мене й провела довгим смаглявим пальцем по тканині-лусочці. Я навіть не загарчала на неї — такою мірою вже стала їй довіряти.
— Пам’ятаю, ти була в це вбрана, коли ми вперше зустрілися. Кумедна штукенція. — Вона насупилася, роздивляючись її. — Я тоді не звернула увагу на візерунок. Але він так схожий на…
— Годі вже теревенити, — гримнула Марина, схрестивши руки. — Авантюрино, сподіваюся, ти готова братися до праці. А от щодо тебе… — Вона глянула на Сілке. — Якщо сподіваєшся, що тобі дозволять випити те, що ми готуватимемо, то краще теж знайди собі якесь заняття. Якщо жодної ефектної листівки в тебе наразі немає, то можеш для початку взятися до цього
