Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

— А ви як гадаєте? — поцікавилася у відповідь Сілке. Я пильно витріщалася собі під ноги, пам’ятаючи про її наказ, але навіть з голосу подруги зрозуміла, що та завела очі. Сілке важко зітхнула, а відтак смикнула мене до себе й штовхнула вперед.

Зціпивши зуби, я дозволила їй це зробити.

— Я нарешті відшукала покоївку кронпринцеси, — мовила Сілке. — Вона вже чи не на іншому краю міста була, коли я її знайшла. Вирішила накивати п’ятами, дурепа.

— А-а-а… Гм-м-м… — Голос юнака тепер звучав трохи лагідніше, але я відчувала, що він пильно роздивляється мене від маківки до п’яток. Кожен дюйм моєї шкіри аж вогнем пекло від обурення. Понад усе мені кортіло звести очі й вискалитися, щоб він позадкував, і…

«Ні! — наказала я сама собі подумки. — Я не дракон! Не зараз!»

Здається, минула ціла вічність, аж нарешті солдат форкнув і похитав головою.

— Злякалася й гайнула геть? Залишила свій пост? — Голос цього разу прозвучав упевненіше, наче цей парубок аж виріс на кілька дюймів від того, що зітнувся з кимось, хто ще більше перепудився, ніж він сам. Ба більше, тепер він говорив солодкаво й зверхньо. Аж тоді простягнув руку й схопив мене за підборіддя. — Не хвилюйся, серденько. Ми подбаємо про всіх драконів, які загрожуватимуть цьому місту!

«Та моя родина ковтнула б тебе за мить», — гримнула я подумки. Але щосили тримала рот на замку й навіть не спробувала вкусити його за палець, коли він нарешті відпустив моє підборіддя.

— Йой, та ви ж знаєте, які вони неосвічені, ці посполиті… — звернулася до нього Сілке. — От ви родом з Драхенбурґа, еге ж? Це аж кидається у вічі!

Вояк виструнчився й скинув підборіддя.

— Так!

— Так я й знала, — кивнула Сілке. — І достеменно знаєтеся на власній справі. — Вона нахилилася до нього з довірчим виглядом, не відпускаючи моєї руки. — Давайте-но краще відведемо цю дурепу назад до кронпринцеси, і то якнайшвидше. У такий час знехтувати власними обов’язками перед королівською родиною…

— Певна річ! — вояк розвернувся. — Почекайте тут!

Він покрокував геть, рухаючись розмірено, наче один із тих механічних солдатиків, що їх я бачила у вітрині іграшкової крамниці під час вихідного по обіді. Уявити, що оце створіння вийде на герць із моїми родичами…

— Якщо він іще бодай пальцем торкнеться мого обличчя, я його з’їм, — процідила я крізь зуби.

— Щодо нього вже можеш не перейматися, — мовила Сілке. — Попереду другий раунд.

Еге ж. Коли за мить той хлопець повернувся, його супроводжував літній чоловік із тьмяним сивим волоссям і двома яскравими смужками на наплічниках.

— Покоївка кронпринцеси? — Чоловік, примружившись, роздивився мене з голови до ніг. Сілке могла б і не стискати, попереджаючи, мені руку — я й сама стояла, похнюпившись і наче язика ковтнувши. — Я нічого про це не чув, — прогуркотів він; голос його лунав ніби з глибокої печери.

— Воно й не дивно, — кивнула Сілке. — Це сталося на шляху з палацу. — Вона знизала плечима. — Ми помітили, що її немає, ще до того, як розсілися по каретах. Тому я пообіцяла її високості, що вистежу цю дівчину й приведу назад. Бачте, вона тут новенька і перелякалася на смерть, коли почула про драконів, але тепер уже збагнула, що має виконувати власні обов’язки. Більше свою пані вона не полишить.

— Гм… — Чоловік дивився то на Сілке, то на мене. — А чому жодна з вас, дівчата, не вбрана в однострій, якщо ви кажете правду?

Я краєм ока глипнула на Сілке.

Та всміхнулася, дивлячись воякові просто в очі.

— А з якого доброго дива їй було лишатися в однострої після втечі? Вона дурна, але ж не такою мірою! А щодо мене — кронпринцеса воліє, аби я діяла під прикриттям, лишаючись її очима й вухами в місті…

Вона схилила голову до плеча, вивчаючи його так само відверто, як до того він сам роздивлявся мене.

— А тепер, майоре, маю питання до вас: хто ж ми такі, на вашу думку, якщо ви відмовляєтеся повірити, що я кажу правду? Може, ви вважаєте, що ми — замасковані дракони?

Вона форкнула, а я міцніше затиснула вбрання-лусочку.

— Не знаю, чому аж так настрашені ви, але можу зізнатися, чого побоююся я сама… Мене лякає реакція кронпринцеси, коли вона дізнається, що ми тут балачки правимо, попри те що мені наказали привести її нову покоївку назад якомога швидше. Отже… — Вона ступила крок уперед, відпустила мою руку й глянула йому просто в очі. —…якщо у вас іще залишилися якісь запитання, — мовила Сілке солодкаво, — то, може, ви поставите їх особисто її високості?

Я завжди знала, що в Сілке було щось драконяче. Але зараз, коли вона зверхньо витріщалася на цього височезного чоловіка, я мало не всерйоз бачила лусочку, яка цілком заслужено виблискувала на її шкірі.

«Є ще така річ, як дружба», — сказала вона мені на базарній площі.

І от лише зараз я збагнула, що саме вона тоді мала на увазі. Тому що знала: відтепер я завжди битимусь на її боці.

Чоловік дивився на неї, і в нього на щоках ходили жовна. Його рука ковзнула на руків’я меча. Аж потім він відступив і кивнув.

— Гаразд, — пробурмотів він голосом, що скорше скидався на розлючене гарчання. — Лейтенанте! — Він кивнув молодшому воякові. — Не лишайте їх самих у королівських покоях. Я хочу, щоб ви особисто провели їх до кронпринцеси й послухали, що вона їм скаже. А потім доповісте мені.

Сілке на це кивнула — холоднокровно й згорда.

— Дякую, майоре. Певна річ, так і буде. — Вона розвернулася до мене, та цього разу хапати за руку не стала. — Ходімо, Ево.

А от це я їй ще згадаю!

Але згодом.

А поки що я рушила за нею й молодим лейтенантом повз нескінчені ряди озброєних вояків, що стояли на майдані. Відтак ми пройшли крізь височезні, із залізними скобами дубові двері ратуші. Коли вони з лиховісним гуркотом зачинилися за нами, у мене навіть не виникло бажання переможно заревіти.

Отже, Сілке свою частину нашої угоди виконала. А зараз настала моя черга. Я переймалася щодо того, як розмовлятиму з власними родичами… а от як пояснити ситуацію королівській родині, зеленого поняття не мала. Особливо після того, як вони відмовилися слухати мене, коли я намагалася поговорити з ними тоді, у «Шоколадному серці».

Людське суспільство було аж надто складне. Чому я не могла просто загарчати на людей, щоб змусити їх зробити те, що мені було треба?

Аж раптом звідкись звіддаля гримнули крики. Вони