Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

Тут, усередині будівлі, вояків також виявилася сила-силенна. Вони незрушно, наче кам’яні боввани, виструнчилися вздовж широких сріблясто-білих коридорів, між витонченими мармуровими статуями й високими вікнами. Усі вони стовбичили з відсутнім виразом обличчя, жодним чином не реагуючи ані на крики звіддаля, що дедалі гучнішали, ані на нас, що крокували просто в них під носом. Лише очі поблискували під металевими шоломами — тільки це й відрізняло вояків від невидющих статуй, що стояли тут-таки.

Либонь, якби не потреба маскуватися, я б зневажливо форкнула. Оце і є те саме місце, де була зосереджена вся влада Драхенбурґа? Оце головна скарбниця столиці, родинна печера королівської ради? Те, чим людці сподівалися вразити світ? Відверто кажучи, «мармур» — це лишень красива назва для звичайнісінького брудного білого каменю. Жодний золотий злиток, жодний мерехкий діамант не впав мені в око. Навіть коли я закинула голову й крадькома глянула на стелю, виявилося, що вигадливі закрутики на ній також були зі звичайного гіпсу й пофарбовані — виходило біле на білому. Та жоден дракон ані на мить не відчув би до цього місця навіть дещиці поваги!

Сама думка про те, що це місто намагається захиститися від моєї родини, здавалася б просто сміховинною, якби не була такою жахливою. Адже це була моя територія, хай там що. Але я навіть не матиму шансу її захистити — якщо не вдасться пробитися крізь цих надокучливих людців, які заступали мені шлях…

Крики щокроку гучнішали. Я одразу здогадалася, до яких саме дверей ми прямуємо, — не лише через ґвалт, що лунав звідтам, а й через те, що біля них стояли на чатах чотири височезні вартові. Лейтенант, який нас супроводжував, щось сказав їм, і вони відступили вбік. Наш супутник прочинив двері — за ними виявився цілковитий хаос.

Там, за дверима, ми побачили величезну, наче печера, залу. З високих стін звисали пурпурові оксамитові запони, а ще тут було повно люду. Довгий дерев’яний стіл стояв по центру. З одного його боку, у схожому на трон кріслі, сидів король. Обіч нього, у трохи меншому кріслі, умостилася кронпринцеса. Високий похмурий чоловік у крислатому капелюсі з червоного оксамиту сидів на стільці середнього розміру біля іншого кінця столу. Тут було чимало стільців, але забирали вони хіба що половину зали. Інші стояли порожні — ті, хто мав на них розміститися, зараз юрмилися навколо столу, горлаючи й розмахуючи руками.

Але й це були не всі присутні. Уздовж стін біля пурпурових оксамитових запон вишикувалися вояки, а на кількох рядах м’яких стільців розсілися ошатно вбрані чоловіки й жінки — вони спостерігали за дійством, що розгорталося перед ними, і шепотілися, ховаючись за розцяцькованими віялами. Челядники сновигали туди й сюди, виконуючи вказівки й забаганки своїх панів.

Та хіба ж тут узагалі можна дійти якоїсь згоди?! Лейтенант повів нас крізь натовп до кронпринцеси. У залі стояв такий галас, що я навіть не одразу зуміла вирізнити окремі голоси.

— …От чому ще багато років тому варто було відрядити армію й магів до гір! Якби ж то бодай хтось мене послухав…

Це, ляснувши долонею по столу, промовив чоловік у темно-зеленому строї.

Інший, що стояв у нього за спиною, несамовито затрусив головою.

— Треба було прорити підземні тунелі, щоб була змога вибратися з міста до лісу! Якщо ми зараз відрядимо армію копати їх…

Високий кощавий чоловік у чорному плащі вигукнув:

— Якби ж то нам виділяли більше коштів на дослідження, а крамарі не були такі жмикрути й не домагалися зменшення податків…

Жінка, яка сиділа поруч із ним, видала придушений обурений зойк.

— Ми, крамарі, — це єдина причина, з якої це місто досі процвітало! Якби його довірили вам, дурбецалам у чорному…

Зачувши це, інша жінка, у довгих чорних шатах, підхопилася й заверещала:

— Ти як нас щойно назвала, торгашко?

Кілкий кістяк! Та в нас на це часу нема!

Того, минулого, разу я намагалася поговорити з королівською родиною помірковано, але вони не послухали мене. І, певна річ, оце зараз із цими людцями виважені аргументи також не спрацюють.

А отже, час було припинити поводитися як служниця і стати нарешті драконкою.

— Годі! — заревіла я, стоячи за два фути від короля.

Усі присутні здригнулися й озирнулися на мене. Навіть король визирнув з-за спинки свого масивного крісла та глянув на мене, здивовано витріщивши блакитні очі.

Авжеж, я точно знала, що вони побачили — обличчя підлітка, коротке волосся, простеньку цинамонову сукню. Певна річ, якщо вони й постуляли писки на мить, то це хіба від шоку — зараз лють і спантеличення візьмуть гору.

Тому, скориставшись цією миттю, я схрестила руки на грудях і глянула на короля так спокійно й серйозно, як уміла лише Марина.

— Ніхто з вас не подужає зупинити драконів, — сказала я. — Ніхто, окрім мене.

Розділ двадцять перший

От воно. Тиша вибухнула криками — усі кількадесят чоловіків і жінок, що оточили стіл, заголосили водночас.

Проте цього разу король здійняв руку — і всі затнулися.

— Хто ти така? — вимогливо спитав король. — Підійди-но сюди, дитино. Поясни, що ти мала на увазі.

Я ступнула вперед і опинилася між ним і кронпринцесою. Руки я й досі тримала схрещеними на грудях. Коли я зрушила з місця, у залі знову пролунали вигуки, цього разу вочевидь обурені. Нажаханий шепіт полинув з боку придворного панства, що спостерігало за нами зі своїх крісел. Кошлаті біляві брови короля насупилися, темні брови кронпринцеси здивовано здійнялися.

А зараз де я схибила? Я ж просто зробила те, що мені наказали!

Аж тоді хтось дав мені відчутного штурханця в спину. Я озирнулася й побачила, що Сілке люто витріщається на мене.

— Вклонися! — просичала вона.

Йой. Я розчепила руки й нахилилася вперед — я бачила, що саме так це робили люди. Головою я мало не врізалася в кут стола, і з перших рядів витріщак у мене за спиною линула хвиля притлумленого сміху. Утім, коли я виструнчилася, від королівського невдоволення вже й сліду не стало. Наче крізь габу я усвідомила, що до іншого боку столу квапляться якісь люди, імовірно, челядь, але вирішила не звертати на них уваги, зосередившись виключно на королі й кронпринцесі.

— Ви не можете напасти на драконів, — звернулася я до його величності. — Якщо ви на таке зважитеся, вони, щоб помститися, спопелять місто. Спершу зачекайте