Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

— Давай, Артемісе. Іще кілька сходинок. Ми змо­жемо.

Артеміс заплющив очі на п’ять секунд, подихав через ніс. Коли знову розплющив, у них світилася рі­шучість.

— Добре, капітане. Я готовий.

Артеміс потягнувся до наступної сходинки, під­тягнувся на сорок сантиметрів ближче до спасіння. Холлі лізла за ним, підштовхуючи, як інструктор сержанта.

Через хвилину вони дісталися даху. Тролі вже при­гадали, кого вони переслідували, і полізли на ришту­вання. Холлі затягла Артеміса на похилий дах, і вони навколішках полізли до найвищої точки. Фарба була білою, чистою, без жодного сліду. В неяскравому світлі здавалося, що вони йдуть засніженим полем.

Хлопець зупинився. Цей краєвид викликав ту­манні спогади.

— Сніг,— непевно сказав він.— Я щось прига­дую...

Холлі схопила його за плече і потягла вперед.

— Так, Артемісе. Арктика, пам’ятаєш? Пізніше ми про це побалакаємо, коли тролі не намагатимуть­ся нас з’їсти.

Хлопець повернувся в реальність.

— Гаразд. Непоганий план.

Дах храму під кутом сорок градусів піднімався до кришталевої сфери штучного сонця. Вони лізли так швидко, наскільки дозволяли втомлені руки Артемі­са. За ними по білій фарбі тягнувся ланцюжок кри­вавих плям. Риштування ходором ходило від силь­них лап тролів.

Холлі стала на верхівку даху, потягнулася до кри­шталевого сонця. Її пальці торкнулися гладенької поверхні.

— Дарвіт! — вилаялася вона.— Не можу знайти порт живлення. Десь має бути зовнішній вихід.

Артеміс підповз з іншого боку. Хоча він і не бояв­ся висоти, униз намагався не дивитися. Навіть той, хто не страждає від частих запаморочень, бояти­меться впасти з п’ятнадцятиметрової висоти прямо серед лютих тролів. Хлопець потягнувся і помацав шар. Указівний палець знайшов маленьку виїмку.

— Щось є,— заявив він.

Холлі повернула сферу і роздивилася отвір.

— Добре,— сказала вона.— Зовнішній порт жив­лення. Акумулятори мають конвектори, тож ця ви­їмка ідеально підходить.

Вона витягла з кишені наручники, дістала з них акумулятори. Самі батарейки були розміром з кре­дитну картку і мали сяючу яскраво-блакитну смужку по всій довжині.

Холлі стала на гостру верхівку даху, піднялася на­вшпиньки. Тролі вже перелазили через край.

Наближалися, як зграя пекельних псів. Тепер біла фарба даху вкрилася чорним, брунатним і рудим тролиним хутром. Вони голосно вили, і через їхній сморід було важко дихати.

Холлі зачекала, доки вони всі перелізуть через край, і вставила акумулятори в паз сонячної сфери. Сонце загуло, затремтіло і разок спалахнуло сліпу­чим світлом. На мить увесь експонат став діаманто­во-білим, але сфера знову потьмяніла.

Тролі покотилися, як шари по більярдному столи­ку. Деякі скотилися з даху, але більшість затрималися на краю і скиглили, роздираючи обличчя лапами.

Артеміс заплющив очі, щоб скоріше повернулося нічне бачення.

— Я сподівався, що акумуляторів вистачить на до­вше. Забагато зусиль для такого малого результату.

Холлі витягла порожні акумулятори.

— Схоже, такій сфері потрібно багато соку.

Хлопець поморгав і зручно вмостився на даху, об­хопивши руками коліна.

— Усе одно маємо деякий час. Нічним тваринам потрібно хвилин із п’ятнадцять, щоб після яскраво­го спалаху повернулося відчуття орієнтації.

Холлі сіла поруч.

— Цікаво. Ти раптом став таким спокійним.

— Вибору немає,— просто відповів Артеміс.— Я проаналізував ситуацію і дійшов висновку, що втекти ми не зможемо. Ми на верхівці химерної моделі храму Артеміди, навколо нас тимчасово заслі­плені тролі. Щойно вони опритомніють, залізуть сюди і роздеруть нас на шматки. Нам на життя ли­шилося чверть години, і я не збираюся розважати іс­теричну Опал Кобой.

Холлі підняла голову, намагаючись роздивитися камери на куполі півсфери. У темряві миготіло при­наймні з дюжину червоних вогників. Опал зможе отримати насолоду від своєї помсти зусібіч.

Артеміс має рацію. Опал буде в захваті, якщо їх розірвуть прямо перед камерами. Вона дивитиметь­ся і передивлятиметься запис, коли втомлювати­меться від ролі принцеси світу.

Холлі розмахнулася і кинула непотрібні акумуля­тори через дах. Здається, це все. Вона відчувала ско­ріше розчарування, ніж страх. Останнім наказом Джуліуса було врятувати Артеміса, а вона навіть і з цим не впоралася.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш Джуліуса,— сказа­ла вона.— Ви багато сварилися, але насправді він за­хоплювався тобою. Щоправда, Батлер йому подо­бався більше. Вони були на одній хвилі. Двоє старих вояків.

Тролі почали приходити до тями. Кліпали очима, намагаючись щось роздивитися.

Артеміс обтрусив пил із штанів.

— Я пам’ятаю, Холлі. Я все пам’ятаю. Особливо тебе. Це справжня втіха, що ти поруч.

Холлі дуже здивувалася, немов її облили холод­ною водою. Не стільки тим, що сказав Артеміс, хоча слова його були дуже незвичними, скільки його то­ном. Вона ніколи не чула, щоб голос у хлопця був та­ким теплим, таким щирим. Як правило, він не пока­зував своїх емоцій, і зараз його слова пролунали досить незграбно. Зовсім на нього не схоже.

— Це дуже люб’язно, Артемісе,— сказала вона, поміркувавши кілька секунд.— Але не потрібно при­кидатися заради мене.

Тепер настала черга хлопця дивуватися.

— Як ти зрозуміла? Мені здалося, що я дуже вда­ло відтворив емоції.

Холлі глянула на тролів. Вони почали обережно сунутися в їхній бік, нахиливши голови, щоб не засліпнути знову.

— Таким ідеальним ніхто не може бути. От так я і зрозуміла.

Тролі заспішили. Вони розмахували своїми веле­тенськими руками, щоб бігти швидше. З повер­ненням упевненості до них повернувся і голос. До верхівки даху полетіло виття, відбиваючись від ме­талевої поверхні. Артеміс підтягнув коліна під під­боріддя. Кінець. Усе скінчилося. Нечесно, що дове­деться так помирати, коли ще стільки всього можна було зробити.

Виття стало нестерпним. І сморід також.

Холлі обхопила його за плечі.

— Заплющ очі, Артемісе. Ти нічого не відчуєш.

Але очі хлопець не заплющив. Замість цього він підвів погляд угору. До поверхні землі, де на нього чекали батьки. Батьки, яким так і не випало шансу пишатися ним.

Він відкрив рота, щоб прошепотіти «Проща­вайте», але від того, що побачив, слова застрягли в горлі.

—- Ось і доказ,— сказав він.— Усе це галюцинації.

Холлі подивилася вгору. Секцію панелі прибрали, і до них опускалася мотузка. На кінці мотузки роз­гойдувалося щось таке, що нагадувало голі й дуже волохаті сідниці.

— Повірити не можу! — вигукнула Холлі і схопи­лася з місця.— Ти до нас прилетів!

Чи не з сідницями вона розмовляла? І що дивно, сідниці відповідали!

— Я тебе теж люблю, Холлі. А тепер закривайте все, що у вас відкрите, тому що я зараз покажу цим тролям!

Артеміс ліг на дах.

— Скажи, що з іншого боку сідниць є