Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

миль на північний захід від Тари, неподалік від купи ка­міння, що нагадувала стиснутий кулак. Камінь, схо­жий на вказівний палець, був порожнім усередині, саме так, як і казав Мульч. Але гном забув сказати, що отвір буде завалений пакетами з-під чіпсів і жу­вальною гумкою, що лишилися після тисячі тінейджерівських пікніків. Батлер пробрався крізь сміття і побачив двох хлопців, що потайки курили. Біля їхніх ніг спало цуценя лабрадора. Хлопці, мабуть, визвалися вигуляти собаку, щоб трошки покурити. Сигарети Батлерові не подобалися.

Хлопці підвели очі на велетенську фігуру, що над ними нависла.

Батлер тицьнув пальцем у сигарети.

— Ця штука дуже шкодить здоров’ю,— гримнув він.— А якщо не зможе, то я допоможу.

Підлітки покидали сигарети і кинулися геть із пе­чери, саме на це Батлер і сподівався. Він розкидав каміння біля задньої стіни печери, і за ним відкрила­ся глина.

— Пробивайся крізь глину,— наказав йому Мульч.— Власне, я їм її і викидаю через п’яту точку, але ти, може, цього і не захочеш робити.

Батлер ударив напруженими пальцями по центру стіни, і в усі боки побігли тріщини. Виявилося, що стіна лише кілька сантиметрів завтовшки, тож вона швидко здалася. Охоронець розширив отвір руками, щоб можна було пролізти в тунель, який вів до підйомника.

Коли гном казав, що місця буде достатньо, він трошки перебільшив. Ледь вистачало — от правиль­ні слова. Кремезну фігуру Батлера з усіх боків стискала чорна глина. Час від часу в стіні траплялися ка­мінці, що рвали дизайнерський костюм. Це вже другий зруйнований костюм. Один загинув у Мюнхені, а інший тут, під землею Ірландії. Але про костюми не варто було й хвилюватися. Якщо Мульч має слушність, то саме зараз Артеміс тікав десь під зем­лею від кровожерливих тролів. Батлерові довелося якось битися із тролем, і він тоді мало не загинув. Він навіть уявити не міг, як можна протистояти ці­лому стаду тролей.

Батлер учепився пальцями в землю, підтягнувся в напрямку тунелю. Цей тунель, як повідомив Мульч, був одним із багатьох незаконних ходів до ельфій­ської системи підйомників. Ним уже кілька століть користувалися гноми-втікачі. Мульч особисто гриз цей ґрунт триста років тому, коли довелося покину­ти Небесне місто, щоб відвідати вечірку на честь дня народження кузена. Батлер ліз уперед і намагався не думати про травний процес гномів.

За кілька метрів тунель розширився і перетворив­ся на кругленьку кімнатку. Стіни м’яко світилися зе­леним. Мульч і це пояснив. Сказав, що стіни вкриті гномового слиною, яка твердіє на повітрі та починає світитися. Дивно. Пори, що п’ють, волосся, що живе своїм життям, а тепер іще і слина, що сяє. Що далі? Флегма, що вибухає? Він би не здивувався. Хто знає, які іще секрети приховані в рукаві у гномів? Або в інших місцях.

Батлер розкидав ногою купку кролячих кісток, що лишилися від останньої вечері гномів, і сів че­кати.

Він поглянув на люмінесцентний циферблат го­динника. Мульч висадився в Тарі тридцять хвилин тому, тож має скоро бути тут. Охоронець залюбки б пройшовся кімнатою, але й випрямитися тут було важко, не кажучи вже про прогулянки. Батлер схрес­тив ноги і спробував задрімати. Після нападу в Ні­меччині він не стулив очей, а він уже не молодий. Серцебиття і дихання у нього уповільнилися, грудна клітка майже не піднімалася.

Через вісім хвилин маленька кімната затрусилася. Зі стін посипалася земля. Ґрунт під ногами засвітив­ся червоним, і комахи та хробаки поквапилися ли­шити гаряче місце. Батлер підвівся на ноги і приту­лився до стіни. За мить циліндрична секція посеред підлоги опустилася, лишивши по собі дірку.

Крізь дірку пролунав голос Мульча, посилений акустичною системою вкраденого транспортера.

— Ходімо, Чоловіче Бруду. Ворушись. Ми маємо врятувати друзів, а в мене ще й ЛЕП на хвості си­дить.

«На хвості у Мульча Діггумса,— подумав Батлер і здригнувся.— Не найкраще місце у світі».

Але охоронець опустився через дірку і опинився на даху ЛЕПівського транспортера. Поліцейські транспортери були замалі навіть для ельфів, а Бат­лер, той узагалі не зміг би розправити спину на си­дінні, якби знайшлося достатньо широке для нього. Довелося йому опуститися навколішки за кріслом пілота.

— Усе готово? — запитав він.

Мульч упіймав жучка на Батлеровому плечі. Ки­нув його собі в бороду, і нещасну комаху відразу ж оповили коконом волосинки бороди.

— Пізніше з’їм,— пояснив він.— А може, ти хо­чеш?

Батлер посміхнувся, але якось нещиро.

— Дякую. Уже поїв.

— Хіба? Ну, що б ти там не з’їв, спробуй його утримати, адже ми поспішаємо, і мені доведеться трошки перевищити швидкість.

Гном хруснув суглобами пальців на ногах, і тран­спортер полетів по спіралі вниз. Батлера відкинуло до задньої стіни, і йому довелося скріпити ремені безпеки з трьох крісел і триматися за них.

— Це справді так необхідно? — прогарчав він крізь стиснуті зуби.

— Подивись назад,— відповів Мульч.

Батлер важко підвівся на колінах і виглянув у за­дній ілюмінатор. За ними летіло тріо, що на перший погляд нагадувало світляків, але, якщо придивитися, можна було розгледіти менші транспортери. Один транспортер повторював кожну їхню спіраль. Інший стріляв маленькими блискучими торпедами, і удар­на хвиля від них проникала навіть крізь корпус. У Батлера аж засвербіла поголена голова.

— ЛЕПівські уніподи,— пояснив Мульч.— Вони блокують нашу комунікаційну антену, на випадок, якщо на нас у шахті чекають спільники. Ці поди

мають доступ до нашої навігаційної системи. їхні комп’ютери від стежать нас будь-де, коли...

— Коли що?

— Коли ми їх якимось чином не обдуримо. Якось не вийдемо із цього діапазону.

Батлер міцніше примотався ременями.

— А можна?

Мульч поворушив пальцями на руках і ногах.

— Спробуємо,— сказав він і додав швидкості.

Одинадцять Чудес, Храм Артеміди, ельфи

Холлі з Артемісом сиділи на маленькому острівці зі сміття і чекали, доки тролі добудують міст. Тварини квапилися, кидали на мілину камінь за каменем. Де­які навіть відважилися сунути палець у воду, але швидко відсмикнули ногу й ображено загарчали.

Холлі витерла воду з очей.

— Так,— сказала вона.— Я маю план. Я лишаюся тут і відбиваюся. Ти повертаєшся в річку.

Артеміс похитав головою.

— Я дуже вдячний. Але ні. Для нас обох це буде самогубством. Тролі зжеруть тебе за секунду, а потім просто чекатимуть, доки мене приб’є течією. Має бути інший вихід.

Холлі кинула в найближчого троля черепом. Той спіймав його пазурами і розтрощив на маленькі шматочки.

— Слухаю тебе, Артемісе.

Хлопець потер лоба, немов хотів розбити перепо­ни, що не дозволяли спогадам повернутися.

— Якби я міг пригадати. Тоді...